...Як пояснює «Вікіпедія», це «психологічний несвідомий захисний стан, що характеризується прив’язаністю жертви до кривдника...». Як наслідок насильства з його боку, загрози смерті, катувань. В результаті жертви починають співчувати своїм загарбникам, катам, виправдовувати їхні дії, навіть ототожнювати себе з ними, переймають їхні ідеї. Автор — криміналіст Нільс Бейрут, який увів у вжиток цей термін, аналізуючи ситуацію з захопленням заручників у Стокгольмі. В його основу лягла концепція Анни Фрейд під назвою «індентифікація з агресором...» Російський учений Пітірім Сорокін застосував цей термін для пояснення поведінки жертв голодомору 1921—1923 років. Вона абсолютно тотожна з поведінкою інших жертв агресії. Адже катування голодом, тортури, усвідомлення неминучості власної смерті, а особливо своїх дітей, є чи не найтяжчою формою тортур. Автор особисто знав кількох політично дуже активних людей при солідних посадах, які самовіддано служили комуно-кадебістській владі. Але вони з сімей, де їхні рідні загинули під час Великого мору 1932—1933 років.
Однак тут ідеться про людину чи групу людей. І, відштовхуючись від аксіоми — якщо є біле, то є й чорне, якщо є вогонь, то є й вода, то й у «стокгольмського синдрому» є його антипод, тобто протилежність. Щоправда, учені, дослідники не звернули уваги на цю логічну закономірність, що явно простежується. Бо згадуваний синдром є похідним від першопричини. Це як наслідок інфекційної хвороби, що зумовлена вірусом, мікробом...
За що воювали поневолювачі? Так, за землі, скарби, а найбільше за те, щоби ввести донедавна вільний народ у стан «стокгольмського синдрому». Лише тоді він буде слухняно працювати на збагачення поневолювача, його вічне процвітання. Найменш стійкі, зі слабким національним стрижнем нації, держави ламалися чи гнулись або стискалися під значно потужнішою, підступнішою силою. Останні нерідко розпрямлялись. Імперські будівлі почали руйнуватись, а поступ до цивілізації довершив справу. Почався зворотний процес — розпад імперій. Вижили його найсильніші хижаки.
У цьому жорстокому роздраї маємо один аспект, що є для декого загадкою. На думку автора, це сталось тому, що Московія сама побувала у стані «стокгольмського синдрому» від своєї хрещениці — жорстокої і підступної Орди, досконало опанувала її досвід, згодом розвинула його, удосконалювала. Тож де-факто Орда не вмерла, вона лише трансформувалась у іншу форму. «Король помер! Хай живе король!»
Україна, яка розташована в центрі Європи, тривалий час була об’єктом наживи, розмінною монетою для багатьох загарбників. А найбільше від Московії, Речі Посполитої (Польща), які, терзаючи, відгризали від неї етнічні землі. Проте в значної частини людності до нього був стійкий імунітет — національна гідність, прагнення створити власну державу...
Ситуація разюче змінилась під час Другої світової війни. Знайшовся третій кривдник України, який замахнувся не лише на Московію, Польщу, а й увесь світ. Однак він прорахувався, бо ординському кривднику, тепер жертві, за допомоги кількох держав, вдалося знешкодити нападника. Та сталося непередбачуване: половиною Європи заволоділа вчорашня жертва, тепер переможець — комуністична імперія, яка приватизувала результат кровопролитної війни. То був тріумф імперії, бо в підневільних країнах вона сформувала слухняну владу, яку підпирала багатомільйонна армія, сформована у військовий союз Варшавський договір...
Учасники антигітлерівської коаліції пізно побачили, яку «скриньку Пандори» вони відкрили своїм благодушшям стосовно червоного режиму, вміст якого влучно визначив згодом Р.Рейган: «Імперія зла!» Не тільки за те, що вона, де тільки може, провокує конфлікти — військові, громадянські, територіальні, етнічні, економічні, міжнаціональні, релігійні, хоче скрізь бути арбітром, вивищуватись. Є й інша суть політики, яка зводиться до принципу ніпеля автомобільної камери: повітря туди входить, назад — ні в яку! Хіба що станеться прокол. Коли під приводом «визволення», «братньої допомоги», «воссоєдінєнія», «дружби» Московія заходить на чужу територію, то вже не виходить.
«Прокол» стався. Рухнула Берлінська стіна, за нею окупаційний режим, у Європі, Афганістані, Варшавський договір, соціалістичний табір, за ними спустив дух «могучій і нєрушімий». В результаті упокоєння «могучого» воскресла незалежність кількох держав, зокрема України і Польщі, що зазнали лиха від того самого кривдника.
Обоє прагнули якнайшвидше будувати незалежні держави. Польща на початку надавала відчутну нам посильну допомогу: одною з перших визнала Україну як незалежну державу, в ЄС захищала її інтереси. Щоправда, ми були в різних умовах. Найбільшою бідою нашої держави була дуже скалічена багатовіковими «обіймами «старшого брата» національна свідомість: симптоми «стокгольмського синдрому», які заважають нам і сьогодні. Тоді це показали вибори першого президента, нині проявились в найгіршому варіанті на Донбасі і Криму.
Ворог пішов на нас сильний, підступний, жорстокий, ординського духу й родоводу, з ядерною зброєю. Міг здолати нас, якби не мужність, жертовність добровільних захисників і, хай недостатня, але така потрібна реакція сильних держав. Нам, як повітря, потрібна активна підтримка, насамперед сусідів, як це робить Литва. Сумно сприймати, але наш «європейський адвокат», із яким ми нібито знайшли порозуміння в нелегких питаннях минувшини, змінив своє ставлення. Відкрився другий, уже з Заходу, фронт гібридної війни у відповідь на наші дружні кроки. Він не менш небезпечний за московський. В Україні поки що сприймають це як тимчасову прикру помилку Польщі.
Не хочеться стверджувати, але факти підштовхують до висновку, що маємо справу з рецидивом «імперської хвороби», характерним для колишніх імперій, які, попри незворотні історичні обставини, час, воліють під впливом крайніх радикальних сил своєї держави бачити колишніх підневільних, а тепер нашу незалежну державу у стані «стокгольмського синдрому»...
Хай як дивно, але й сьогодні певні сили сусідніх країн прагнуть бачити Україну, вірніше її населення, у стані Андрусівського перемир’я, у стані «стокгольмського синдрому». Звісно, кожен у своєму варіанті: Московія ординська хоче понизити нас до свого рівня «демократії», Польща — бачити нижче свого рівня, укласти нас у своє прокрустове ложе і дивитись на минуле і сучасне крізь її національні окуляри...
Такий підхід до минулого для народів чи держав, які раніше були в діаметрально різних станах, — явний нонсенс, бо не може бути однієї історії для поневолювача і поневоленого, як і спільних національних героїв. Ця першопричина «стокгольмського синдрому», буває, перероджується в небезпечний стан...
Ностальгія за своїм минулим — нормальний стан людини, яка згадує свою молодість, бо вона тверезо оцінює факт: минулого не повернути. Однак, коли туга за п’янкими роками стає частиною реальної політики держави, це украй небезпечно і не є далекоглядністю її носіїв. Ностальгія за Андрусівським перемир’ям, «кресами всходніми» (етнічні землі України під Польщею до 1939 року) свідчить: висновків із «дружби» з хижою Московією не зроблено. Хоча після неї було три поділи Польщі, придушення повстання Костюшко, червоний рейд на Варшаву, змова Сталіна і Гітлера, що призвела до втрати державності, Катинь і Харків, Варшавське повстання, післявоєнна окупація, нищення УГКЦ, замах на Папу, нарешті, Смоленськ, де загинула національна та політична еліта Польщі. Навіть якесь затишшя. Пробачили? Її сусіди теж забули про окупацію, танки та кров у Празі, Будапешті, самоспалення патріота Яна Палаха. Коротка пам’ять дуже небезпечна...
