Івано-франківське яйце, пожбурене студентом у Віктора Януковича, відіграло фатальну роль в українській політиці. Цей феномен можна назвати не просто Українським Страхом, а страхом персональним — Страхом імені Януковича.
Політиками чи, вірніше, політиканами, рухають не стільки амбіції, жадоба влади чи багатства, скільки звичайнісінький людський страх. Страх з великої літери. І мова навіть не про той тваринний страх, який охоплює політика чи, вірніше, політикана, у зв’язку з невиконанням зобов’язань перед сильними світу цього, бо, зрештою, усі ці політики є лише менеджерами, власне, сильних світу цього, виконавцями чужої волі.
У сучасній українській політиці ми не бачимо потомствених політиків, як це є, скажімо, в інших країнах, — чогось на кшталт потомствених дипломатів. Не поталанило нашим політикам із генеалогічним деревом, бо їхні пращури не відрізнялись особливим талантом на ниві державотворення. Звичайно, можна себе зробити потомственим козаком і навіть нащадком гетьмана на кшталт Ющенка, але ж згадаймо, що й гетьмани в українській історії були різні: одні життя віддали за неньку-Україну, а інші прогнулися перед московським загарбником. Не вина, а радше біда пращурів сучасних політиків, що вони не передали у спадок своїм нащадкам державницького мислення, цього найбільшого скарбу в історії людства.
Нам ще треба буде усвідомити причинно-наслідкові зв’язки між подіями у Киргизстані, загибеллю Лєха Качиньського й фактичною здачею Криму Віктором Януковичем. За день до загибелі польського президента Володимир Путін заявив, що Росія не причетна до революційних подій у Киргизстані. Повірити відставному полковникові КГБ, звичайно, можна, але тоді слід засумніватись у його професійних якостях. Так само можна засумніватись у природній загибелі Леха Качиньського, знаючи, що він мав намір вимагати від Росії моральної компенсації за розстріляних енкаведистами польських офіцерів у Катині. Тому не видаватимуться дивними повідомлення, що польський літак буцімто чотири рази намагався приземлитися під Смоленськом (а насправді лише один раз), що росіяни спішно замінили ліхтарі на аеродромі, а сам аеродром, за свідченням експертів, належав до «печерних», не передбачених для посадки літаків такого класу.
У політиці немає нічого випадкового, і будь-яка хроніка подій при уважному розгляді дає цілісну картину причинно-наслідкових зв’язків. Якщо це все помножити на страх, отримаємо гримучу суміш буцімто неадекватних кроків із боку політиків.
Здача Криму Росії (перший етап — продовження до 2042 року оренди Чорноморського флоту) планувалася давно, але сталася саме після подій у Киргизстані й загибелі польського президента. Можна говорити про збіг обставин, а можна — про закономірність подій, логіка яких простежується у всій діяльності Віктора Януковича. Дамоклів меч помаранчевої революції-2, скільки би він не говорив, що Майдан більше не повториться, розуміння того, що, як і Лєх Качиньський, він може стати політичною жертвою, якщо піде «проти» Росії, — нависли над Віктором Януковичем.
Демократія у нинішніх умовах — підла штука. «Демократично» Віктор Янукович став президентом з усіма сумними наслідками, що з цього випливають. «Демократично» він захопив усю вертикаль влади й здійснюватиме «реформи» задля захисту олігархів — як українських, так і російських, які долучилися до його обрання президентом. Адже зниження ціни на російський газ автоматично означало би й зниження тарифів для населення, але цього не станеться, а в недалекому майбутньому ціни для пересічного українця навіть будуть підвищені. Однозначно ж виграють ті самі олігархи зі своїми металургійними та хімічними підприємствами.
У рамках нинішньої «демократії» позбутися януковичів з їхнім успадкованим страхом практично неможливо. Вони окупували Україну всерйоз і надовго. Сподіватися, що коли на зміну їм прийдуть ющенки, тимошенки, тігіпки, яценюки, литвини чи хто там ще, все зміниться на краще, теж не варто, бо ці люди служать іншим або й тим самим олігархам, мають такий самий успадкований страх меншовартості. Майдан зокрема і помаранчева революція загалом не були, власне, демократичними. Стихійні націоналісти виступили проти несправедливості, проте відсутність націоналістичної еліти зіграла злий жарт із революціонерами й борцями за справедливість. «Недемократично» обраний президентом Ющенко мав усі підстави стати гарантом демократії без лапок, якби, власне, розвивав націоналістичну складову революційного поступу, а не вдався до ліберально-космополітичного керування державою в ручному режимі. За великим рахунком, меншовартість Ющенка, який на відміну від Лєха Качиньського не наважився виставити Росії моральні претензії за той же Голодомор, попри його гучні заяви про національні й націоналістичні преференції, нічим не відрізняється від меншовартості Януковича, який затіяв небезпечну гру між США й Росією, ризикуючи тим, що Україну ці два монстри можуть просто розчавити.
Демократія в Україні у сучасному вигляді, не підкріплена націоналістичною складовою, може і вже починає вироджуватися в свій антипод, який характеризується авторитаризмом, авантюризмом і волюнтаризмом. Лише націоналістична складова будь-якої демократії здатна захистити саму демократію від політиків, вірніше, політиканів, яких несусвітній Страх жене до самознищення.
І все ж не все так погано у нашому домі. Підростає бандерівське покоління, яке має стійкий імунітет до меншовартості, а вірус Страху не передався йому по генах. Державницьке мислення цього бандерівського покоління ще не обтяжене досвідом, але більшовизм їм не загрожує. За ними майбутнє — і на зміну страхам прийде вселенська Любов націоналістів до поневолених українського і російського народів, якими керуватимуть не ліберально-космополітичні карлики, а велети Духу й Моралі.
