Головне запитання: хто виграв? Точніше було б запитати не «хто», а «що»: безумовно, виграла технологія, до якої включений Віктор Ющенко. Це буде добре видно, коли в черговий виборчий день (якщо він буде) розрив виявиться на рівні 30 — 40%. Найсмішніше, що гроші та сили, які використовують на боці Віктора Януковича, тепер працюють виключно на Ющенка. Чим більший тиск табору Януковича, тим більше електорату прибуває до Ющенка. Чим різкіше звучать такі промови, які можна було почути в Харкові, де на трибуні, посеред знаменитої площі, Кушнарьов оголосив Харків мало не окремою республікою, тим більше в Ющенка додається голосів.
Ох ви, наші «капітани- керманичі»! А мене ви запитали? Референдум? Та вже був референдум про мову. І що? Ви ж перші нас здали. Перестаньте самі проголошувати свої полум’яні промови українською, перестаньте з трибун з’їздів, конференцій закликати нас бути вірними... чому? А мене ви запитали, коли вивішували транспаранти «Харківщина — за Януковича»?
Характерною особливістю накочуваної, але далеко не нової хвилі, що покриває залишки-осад колишньої влади, залишається патріотизм. Національний патріотизм іде на зміну патріотизму адміністративному. При цьому старий патріотизм міг не мати ідеї, оскільки адміністративна машина є завжди в наявності. І можна поклонятися їй, і можна її використовувати для «нагинання» тих, хто їй не служить. А ось із національним патріотизмом уже складніше.
Етнічний націоналізм вичерпав себе, хоча його прихильників ще досить багато в усьому світі, не лише в нас. Націоналізм, що асоціюється зі словосполученням «національна збірна з футболу», практично неможливий, коли йдеться не про футбол, а про життя, освіту або економіку й інші подібні речі. Горезвісна «соборність» як ідея сьогодні не працює. Не знаю, чому. Не працює і все. Можливо, вичерпаний її ідейний потенціал. Тим більше, що вона стосується не території, а світу. Є світ математики, є світ біжутерії, світ тварин, російський світ, світ православний... Але ось українського світу — немає.
Обидва типи патріотизму страждають на схильність до монополії, тому чекати від їхніх адептів демократизму безглуздо. Цікаво, що в обох концепціях (або парадигмах) «народ» узагалі-то не потрібен. Потрібен «електорат». Нумо, спробуйте відповісти на запитання: а навіщо народу влада?
Усі вже точно помітили, що в технології «з Ющенком» у людей вимкнені вуха, і працює лише «говорильна машинка». Ця машинка безперервно повторює одне і те саме. Тут дуже важливо, що саме технологія «з», оскільки це не технологія Ющенка, і не він нею управляє, а сам їй належить, та й то — не як основний елемент. Усі здогадуються, звідки вушка стирчать у застосованої виборчої технології. А чи є патент на її використання на території України? І ми тут не готові навіть захищатися.
Задамося запитанням: чи є виграш і — головне — чий він? Якщо він і є, то лежить він не там, де його чекали побачити. Шукати його треба тепер уже за рамками виборів. Ті, хто сьогодні «виграв» вибори, ті себе зв’язали: вони можуть тепер рухатися лише в строго обмежених і контрольованих рамках державного нормування. І все! Усі інші, якщо вони тепер захочуть і почнуть вважати себе достовірно переможцями, — вільні! Вони можуть зайнятися собою або, наприклад, розробкою форм організації сучасних систем життєдіяльності, альтернативних федеративним, минулого століття.
Для мене очевидно, що сьогодні армійсько-виробничі відносини не відповідають нашій розвиненій свідомості. Сьогодні ефективними стають технології, проекти, команди, а не фабрики, заводи, загони, полки... І щоб бути сучасним, треба довго тренуватися, зіграватися, а не підкорятися і не підпорядковуватися.
А голосуватиму я знову за Януковича. Але навряд чи я буду в натовпі, на мітингу. Я завжди матиму свою — окрему, особисту — думку. І я хочу мати можливість висловлювати її у своєму середовищі. Я дуже сподіваюся, що в нас ще залишилися вуха! Проте я вже зараз не хочу вислуховувати, що «спочатку ми розсядемося, а лише потім можна буде поговорити про проблеми». Оскільки в цьому разі ми знову — усвідомлено! — запізнюватимемося. Причому назавжди!
