Коли ми разом із колегою, уродженцем сусіднього із Сумівкою села Крушинівка, колишнім військовим журналістом Іваном Косюком зацікавилися цією темою, нас попередили, що можемо наразитися на неприємності. Адже про цю подію за радянських часів не можна було ні писати, ні навіть говорити, бо одразу ж зарахували би до ідейних ворогів тогочасного ладу, який у нашому регіоні замішувався на крові замучених, розстріляних, спалених живцем, задушених у диму людей.
Та вже настали нові часи.
І хоч би як приховувала офіційна влада суть і подробиці події, про яку йде мова, існувала й існує ще й незнищенна моральна категорія — людська пам’ять. Її не вдалося здати до спецхрану, переінакшити, перекроїти на потрібний можновладцям лад.
Найбільше про подробиці цієї трагедії ми дізналися від її свідка, легендарного ветерана війни і праці, незабутнього Павла Максимовича Царюка, батька трьох синів і доньки. До речі, всі сини стали керівниками господарств: найстарший Петро, який, як і тато, встиг повоювати на фронтах Другої світової, головував згодом у селі Осіївці, Анатолій — у Баланівці. Обидва старших нині вже теж покійні. Та ще активним залишається наймолодший Станіслав, який очолює аграрне товариство в рідному селі.
...Коли ми спілкувалися з Павлом Максимовичем, йому було вже далеко за дев’яносто. Але мав напрочуд добру пам’ять. А у 1920-му хлопцеві виповнилося тринадцять, і він уже трудився нарівні з дорослими. Втім, звернімося до свідчень з перших уст. Ось що розповів у 90-х роках ХХ століття ветеран:
«Про радянську владу ми вперше почули наприкінці 1919 року. Тоді ж дійшли до нас чутки і про Котовського, який, мовляв, їде до нас на Поділля звідкись з-під Одеси, відтак усім отаманам, які змінювали один одного, скоро буде край.
Мені тоді, як писав Шевченко, минало тринадцятий, я закінчив чотири класи. Хотів продовжити навчання, але навіть не міг уявити, що чекає мене і всіх моїх односельчан...
На початку квітня 1920 року в Сумівку ввійшов невеликий загін котовців. Вони скликали людей на збори і оголосили, що в Сумівці віднині встановлюється радянська влада, що війська Котовського вже стоять у Бершаді й найближчих селах — Бирлівці, Баланівці, Ободівці.
На село було накладено контрибуцію — наказано було здати до загону 10 пудів сала, 200 пудів вівса, дві підводи і кільканадцять коней.
Першим, хто погодився на це, був найбагатший господар Іван Маршук. Він вирішив здати чотирьох коней і п’ять пудів сала, але односельці не підтримали його. Більшість селян уже не вірила жодній владі. А недавні фронтовики, багато з яких прийшли з війни зі зброєю, не тільки вмовляли селян, щоб ті не здавали контрибуції, а й пропонували дати котовцям бій і створити в селі свою, незалежну владу.
Під час одного з приїздів червоних вершників-розвідників цей задум було частково реалізовано: двох котовців побили і кинули непритомними у річку (їхні могили нині — на сільському цвинтарі. — Ф.Ш.). Розповідають, що одного з них у землю закопали живцем...»
Саме це і спричинило подальші жорстокі події.
Група котовців відступила, але було зрозуміло, що тепер треба чекати помсти від червоних...
Продовжимо виклад розповіді П.М. Царюка:
«Вночі напередодні 29 квітня 1920 року в Сумівці майже ніхто не спав. Для багатьох ця ніч була останньою в житті. Люди відчували, що на них насувається неминуча біда і смерть. Плакали і молилися жінки, збиралися по домівках на раду чоловіки...
Вранці мене розбудив батько і наказав мерщій гнати в поле череду, бо в селі зоставатися дуже небезпечно. Бо, напевно ж, котовці просто так не змиряться із втратою своїх.
...Ми з пастушками були вже далеко від села, коли помітили, як із лісу на поле вибігли озброєні люди. Здалеку були чутні команди російською мовою. Піхотинці шикувалися в довгу шеренгу, а кавалеристи вирушили в напрямку Бугу. На високу могилу за селом викочували гармату в кінній упряжці.
Помітивши череду, до мене під’їхав один із червоноармійців і наказав гнати корів подалі, бо «тут сейчас будет жарко...».
Ми здогадалися: насувається щось страшне. Підганяючи корів і один одного, стрімголов кинулися в балку. Поспішили подалі від села, до крушинівського лісу. Позаду нас уже лунали постріли, чути було залпи гармати.
А з Сумівки чулися плач і крик, виття собак, кудкудахкання курей.
Дехто з пастушків також заплакав...
Коли ми були уже під лісом, подув північний вітер і доніс до нас запах диму від пожеж. Закортіло дізнатися, що там горить. Вирішили провести розвідку, хоч і знали, що це небезпечно. Троє з нас, у тому числі й я, наважилися відправитися в село. Дорогою зустріли знайомого дядька, який переховувався в балці. Він попередив нас про те, що «красні» палять село і вбивають людей, тож у село потикатися зараз небезпечно.
Але хлопчаки є хлопчаки. Ми не повірили дядькові, подумали, що це він говорить з переляку. Побігли далі. Та чим ближче було до села, тим густішим ставав дим. А далі побачили і язики полум’я — горіла більша частина села, у тому числі наші хати. Ми кинулися до них, переборюючи страх.
Хоч вогонь розгорявся, ніхто не намагався загасити пожежі. Хати спалахували одна за одною. Вибухи снарядів заглушили село.
Ми на ту хвилину не знали, що люди ховаються у палаючих хатах і льохах. І вже багато хто згорів у вогні, а тих, хто намагався утекти в поле або ліс, наздоганяли кулі котовців. Пригадую жителя села Софрона Дзюбенка, який сидів під тином і плакав, мов мала дитина — згоріла вся його сім’я...
Дехто біг у сусідні села, хтось кинувся через Буг у Завадівку.
Був сильний вітер, вогонь перескакував з однієї хати на другу.
Три дні палало і диміло село. Сумівка згоріла майже дотла — залишилася цілою лише одна вулиця. Там і збиралися всі, хто вцілів. Люди поверталися до своїх домівок, яких уже не було. Плач лунав на все село. Йшли до нас і жителі сусідніх сіл, плакали, несли одяг і їжу, відшукували і ховали загиблих.
Підрахували точну кількість жертв — 153. У навколишніх церквах лунали дзвони, відбувалися панахиди по невинних жертвах червоного терору. Наша хата також згоріла, в льоху загинула сім’я мого дядька Филимона Кропенка, в ямі застрелили діда Кирила Маршука і трьох його синів. Багато людей, в тому числі й немовлят, задихнулося від диму в хатах і погребах, заживо згоріло у вогні, втопилося у Південному Бузі під час переправи у Завадівку».
Парадокс: ще й досі у двох селах регіону — Джулинці Бершадського району та Ободівці Тростянецького — бовваніють пам’ятники «легендарному комбригові Григорієві Івановичу Котовському». Хоча новітня історія вже належно оцінила його «заслуги» перед Україною і Поділлям зокрема... А народ це зробив дуже давно.
