Комуністична епоха залишила нам важку спадщину. Зайвим свідченням цього є навіть радянські свята, які щоразу провокують у суспільстві конфлікти, викликають невдоволення певної частини населення. Якби ж то це стосувалося лише 7 листопада, але й 8 Березня влаштовує не всіх. Крім православних радикалів, які в усьому, що не вміщується в їхні церкви, вбачають сіоністську змову, Міжнародний жіночий день дуже не подобається феміністкам, які вимагають у всьому рівних прав з чоловіками, аж до армійської служби. Прагнення свободи від усіх і всього й рівність з усіма теж походить від комуністичної впевненості в тому, що світ слід перевернути з ніг на голову, що куховарка може правити державою.
Феміністки, які сповідують подібні ідеї, готові прийняти 8 Березня тільки як Міжнародний день прав жінок. Вони прагнуть свободи й рівності, але без теплих родинних почуттів, без сімейних сантиментів. Кохання теж протипоказане жінці, що бунтує проти чоловіків, оскільки воно позбавляє людину свободи. І оскільки в Міжнародний жіночий день чимало чоловіків виявляють почуття любові, для феміністок, що прагнуть незалежності
8 Березня, аж ніяк не свято, а привід для того, щоб заявити свої претензії недосконалому світові, створеному сильною половиною людства. Що вони, наприклад, і зробили на засіданні київського Медіа-кіноклубу, який організовує Фонд ім. Фрідріха Еберта. Після показу документального фільму Тетяни Бабиної «Жіноче обличчя України» соціально нібито успішні дівчата багато курили, не замислюючись над тим, що, перейнявши цю погану чоловічу звичку до тютюну, вони порушують права тих, хто не курить, на чисте повітря, й скаржилися на відсутність рівності з чоловіками. Сама ж півгодинна стрічка харківського режисера, позбавлена будь-яких художніх достоїнств, також виявилася скаргою на жіночу долю. Звісно, багато образ і претензій жінок є справедливими. Але автор фільму у своїх висновках виходить за рамки соціально-економічних реалій і виявляє невдоволення не лише тим, що жінкам у її рідному Харкові не встановлюють пам’ятників, що про них майже нічого не говорять в підручниках історії. Бабиній не подобається навіть те, що дівчаток з молодших класів вчать розрізнювати чоловічі й жіночі риси. Ця дискримінація здається їй образливою.
Незважаючи на абсурд-ність подібного роду претензій до системи освіти, позиція режисера нікого з присутніх у кіноклубі не збентежила. А це, погодьтеся, дуже недобрий сигнал: якщо ми й надалі рухатимемося в напрямі, запропонованому феміністками, то незабаром дітей вирощуватимуть у пробірках. Поборовши всі образливі для них відмінності між чоловічою й жіночою психологією, найзавзятіші амазонки незабаром повстануть і проти відмінностей фізіологічних, отже, й проти того, щоб жінки народжували. Ця найбільша нерівноправність, якої важко позбави-тися, примушує їх ображатися не тільки на чоловіків і на створений ними соціально-політичний устрій світу, а й на саму природу.
Усі претензійні ідеї емансипованих дівчат можна було б залишити без уваги, якби одержимий ідеєю рівних для всіх прав світ стрімко не рухався в напрямі його повного знеособлення, отже, й знищення ієрархії. Бо ієрархія можлива там, де є різне, є відмінності, тому що відмінності передбачають різні обов’язки, отже, й різні права. У знеособленому світі руйнуються основи людської цивілізації, яка починається з двох речей: із вдячності й поваги до старших. Там, де проповідують цілковиту рівність (що неможливо за жодних умов), немає місця ні повазі, ні вдячності.
Згадана розмова в Медіа-кіноклубі є тим паче дивною, що ніхто не подивився на проблему з глибших позицій, ніж особисте, споживацьке прагнення до рівних з усіма прав. Говорячи про права, ніхто не вимовив такого слова, як «обов’язки», які правам передують.
Безсумнівно, в тому, що жінки не заводолені своїм життям, в тому, що вони бувають приниженими, що їх ображають і гвалтують, винні чоловіки, які повністю дискредитували патріархальний устрій життя. Тому що влада їм була дана для того, щоб захищати слабких, тобто жінок, дітей, старих, але вони її використали для того, щоб їх експлуатувати. Однак спотворення принципів, порушення законів ще не дає права їх зовсім скасовувати.
Емансиповані дівчата не замислюються над тим, що відмінності нам дані самою природою. Саме завдяки безумовній материнській любові людина здобуває м’якість серця, співчуття, здатність любити, тоді як батьківська любов завжди пов’язана з певними умовами, завдяки чому ми вчимося виконувати свої обов’язки. У народі цей закон відобразився в приказці: «Батько — для закону, мати — для ікони». Якщо дитину позбавити жіночого або чоловічого впливу, вона не зможе вирости повноцінною, гармонійною особистістю, про що свідчить стрімке зростання гомосексуалізму у світі — орієнтовані на свою стать особистості недоотримали чи то материнської, чи то батьківської любові.
Очевидно, що за вимогами феміністок рівних прав з чоловіками приховується болісне небажання бути жінками, в чому не всі вони собі зізнаються. Через своє егоїстичне прагнення влади феміністки особисто в мене викликають не співчуття, а жалість. Співчуття викликають інші жінки. Недавно в одному із сюжетів випуску новин розповіли про те, що кожна четверта жінка в Україні стикається із серйозними проблемами, коли хоче народити дитину. Інакше кажучи,
25 % наших співвітчизниць страждають на ті чи інші форми безпліддя. Немає сумніву, що катастрофічне збільшення безпліддя є реакцією на небажання багатьох жінок відповідати своїй природі. Розуміють це феміністки чи ні (під виглядом боротьби за жіночі права вони борються за права чоловічі), але їхнє прагнення повної рівності в кінцевому результаті продиктоване заздрістю, яка отруює передусім їхнє особисте життя.
