Цьогоріч маємо знаменну дату — сторіччя, як казали і писали в СРСР, «Великої Жовтневої соціалістичної революції» (ВЖСР). Начебто знаменна подія, але стала вона сьогодні якоюсь, кажучи словами відомої пісні, «зі сльозами на очах».
У чому ж річ? Що ж трапилося з політичною теорією К. Маркса, якщо вона справді істинна? Чому розпався 1991 р., за словами Гімну СРСР, «великий, могучий Советский Союз» — перше дитя теорії марксизму, якщо сама теорія марксизму настільки істинна? Чому за останні десятиліття економічна політика Китайської Народної Республіки — прокламовано комуністичної держави — змінилася настільки, що в Піднебесній з’явилися доларові мільярдери, якщо їх усіх (відповідно до теорії марксизму й наступної за нею — ленінізму) треба знищувати як клас? Одним словом, повний крах такої істинної теорії!
Утім, істинною політична теорія марксизму не є, оскільки серед інших чинників не враховує... зокрема одну аксіому, хоча, на нашу думку, найважливішу. І аксіома ця стосується не якихось абстрактних політекономічних істин, а стосується зовсім іншої сфери життя людини — її свідомості, психіки, яких ні економічна теорія (частково), ні політична теорія (повністю) марксизму до уваги не брали.
Тут я маю на увазі інстинкти людини, зокрема, інстинкт власності.
А що, хіба такий інстинкт існує? Спробуймо розібратися. Розпочнімо з найпростішого — рослин. Адже відомо, що навіть рослини борються за ґрунт з іншими рослинами, з якими ростуть поруч (про таке примітивне почуття власності в рослин писав ще німецький філософ О. Шпенглер).
Що тоді вже казати про братів наших менших — тварин. Так, відомим є оповідання Ч. Дарвіна про мавпу із слабкими зубами, яка використовувала камінь для розбивання горіхів і дуже цей камінь пильнувала, ховаючи його в солому та не дозволяючи іншим мавпам його торкатись.
Та перейдімо до людей. У деяких наших первісних предків, які не мали ні сейфів, ні скринь, ні замків, особиста власність часто була недоторканною. Тому після смерті людини, зокрема чоловіка, було заборонено брати його знаряддя праці, його собаку, його дружину. Як відомо, пізніше дружину в деяких народів як власність чоловіка навіть ховали разом із ним.
Свого часу (в першій половині ХХ ст.) доктор біологічних наук Н. Н. Ладигіна-Котс проводила наукові експерименти й паралельні спостереження над дітьми шимпанзе й людини. «Власницький інстинкт, — підсумовує професорка, — був розвинений в обох дітей дуже сильно, і він виражався у них не лише в небажанні поділитися своєю ласою їжею, а й у ревнивій охороні своїх речей, в пристрасному збиранні для свого вжитку різного роду предметів, навіть у посяганні на чужу власність і в її привласненні собі».
Наявність інстинкту власності чудово спостерігаємо в наших дітей: через бажання мати у власність іграшку їм доводиться вступати в конфлікти з іншими дітьми. Дитина може бути доброю, але якщо в неї цей інстинкт сильний, вона не може не відбирати іграшок в інших і не оберігати те, що вважає своїм. Не зумівши втримати іграшку у власності, дитина відчуває страшне горе, настає плач, що іноді може переходити в істерику. Нам така дитина здається жадібною, впертою, ми сваримо її, часто допомагаємо чужому малюку забрати в неї іграшку, чим ще більше помножуємо її горе.
Психологи встановили, що позбавлення майна або обмеження на володіння ним деформує психіку дорослої людини, робить цю людину агресивною, заздрісною і злодійкуватою. Це розуміли античні законодавці, наділяючи правом брати участь у виборах і захищати батьківщину лише тих членів суспільства, які мали майно. Таким чином, хоча це й був утиск правлячим класом інших членів суспільства, одночасно це був і вимушений захід, що робив військо заповзятішим, а демократію — стабільнішою.
У літературі вказують, що інстинкт власності має фізіологічний механізм реалізації. Так, у момент, коли будь-яка річ змінює власника і стає для нового господаря «своєю», в його мозку через 300 мілісекунд спостерігається підвищена активність. Існує також ефект, відповідно до якого, коли щось стає моїм, я звертаю на цю річ більше уваги, ніж на точно таку саму, яка мені не належить. Саме тому і діти, й дорослі запам’ятовують більше покупок, покладених у власний кошик, ніж у кошик експериментатора, хоча їх і не попереджають заздалегідь про необхідність запам’ятовування покупок.
Загальноприйняте пояснення ефекту володіння полягає в тому, що він відображає властиве людині небажання втрачати щось. При цьому перспектива втрати переважує в нашій свідомості перспективу придбання. Це й викликає агресію людини, коли її хочуть чогось позбавити.
На початку XX ст. «експеримент» з масового позбавлення людей приватної власності, проведений у Росії, явно показав, що протидія інстинкту власності робить людей не кращими, а гіршими порівняно з тим, якими вони могли б бути, якби володіли приватною власністю.
Щодо вказаного вище інстинкту, то в економічній теорії К. Маркса він враховується, зокрема в тій її частині, яка стосується капіталізму (далі — в ленінській теорії імперіалізму). Проте наявність вказаного інстинкту зовсім ігнорується в політичній теорії К. Маркса, яку він виводить з економічної. Адже якщо взяти за великим рахунком, то політична теорія К. Маркса справді була б істинною (пригадаймо: під час колективної праці її продуктивність справді вища, ніж під час індивідуальної), якби замість людей працювали... автомати, роботи, які позбавлені (щоправда, лише поки що!) інстинкту власності...
Підсумуємо. Політична теорія марксизму ґрунтується на аксіомі (у людини основним є інстинкт колективної власності), яка за останні кілька тисяч років історичного розвитку людства насправді є не істинною, а хибною. Сказане зовсім не заперечує того, що до і в час існування первіснообщинного ладу співвідношення між особистою і колективною власністю могло бути більше зміщеним у бік останньої.
Зі сказаного, за правилами логіки, випливає таке: якщо якась теорія базується на хибних аксіомах, то хибною є вся ця теорія. Кажучи іншими словами, з хибного виводиться що завгодно, що й реалізовувалося на території СРСР упродовж 74 років. Отак і завершилася «Велика Жовтнева соціалістична революція» (насправді ж — переворот), яка мала за мету збудувати комунізм на одній шостій частині території планети Земля.
Суспільна практика виявила хибність і цим спростувала політичну теорію К. Маркса.
Але не відкидаймо цієї політичної теорії повністю: цілком можливо, що комуністичне суспільство на нашій планеті Земля колись створять роботи, але лише за умови, що їхні конструктори не помістять в їхній штучний інтелект інстинкт власності (особистої, приватної).
