Ще навесні у «Дні» (№72) було опубліковано статтю професора Анатолія Гальчинського «Схід — Захід»: небезпечне передвиборне протистояння», у якій автор закликає до належної оцінки діяльності ОУН і УПА, зокрема обстоює думку, що характер національно-визвольної боротьби, яку вели українські націоналісти у 20—30-х роках минулого століття, зумовлений жорстокою й багатолітньою окупацією українських земель, а отже, стверджує автор, «нація, яка понад триста років перебувала у ярмі поневолення і на власній історії знає, що таке національний геноцид, така нація має історичне право на своє національне обличчя, на гегемонію національної ідеї, врешті-решт — на розумну дозу націоналізму».
Очевидно, що важко щось заперечити автору. Доцільно лише пролити світло на окремі фрагменти національно-визвольної боротьби ОУН, які вважаються найбільш контраверсійними, однак допоможуть осмислено сприйняти висновок пана Гальчинського. На мою думку, це варто зробити ще й тому, що справжня історія націоналістичного руху й нині залишається маловивченою.
Було б невірно стверджувати, що націоналістичний рух на Галичині у минулому сторіччі керувався лише пацифістськими засадами. Однак це не означає, що сьогодні є підстави для звинувачення українських націоналістів у «антигуманних» методах боротьби.
Організований націоналістичний рух постав на території Західної України у 1920-х роках. Його кістяк становили колишні бійці Армії Української Народної Республіки, тобто люди, що зі зброєю в руках захищали державу, президенту якої — Михайлові Грушевському — сьогодні покладають квіти практично всі вищі посадові особи нашої держави.
Перші українські націоналістичні організації, зокрема найбільша і найвпливовіша Українська військова організація (УВО), діяли на Галичині, яка після поразки УНР та відповідно до Ризької угоди 1921 року відійшла під протекторат Польщі. Становище українців на окупованих Польщею українських землях було вкрай важким. Польська влада взяла курс на асиміляцію українського населення шляхом позбавлення його будь-яких політичних, культурних та соціальних прав. З цією метою проводилися масові арешти національно свідомих українців. Число арештованих та інтернованих сягало десятків тисяч. Тільки в одному таборі Букошти, що на Берестейщині, померло 27 тисяч українців. Було проведено чимало судових процесів, під час яких важкі вироки присуджувалися тим, хто належав до української влади часів Західно-Української Народної Республіки та УНР. У 1919 році ліквідовано всі українські кафедри у Львівському університеті. У 1920 р. скасовано Галицький сейм як автономний український уряд. Заборонено вживати назву Східна Галичина, натомість впроваджено принизливу для українців — «Східна Малопольща».
Українців виганяли з державної служби. Українських селян усували від набування землі, й одночасно українські землі заселялися «колоністами», тобто поляками, які приїжджали в Галичину з різних куточків Польщі. Крім того, закривалися українські школи і церкви, силоміць насаджувався римо-католицький обряд.
Шовіністична політика польської влади одразу ж зустріла адекватну реакцію підпільних українських військових. Так, уже восени 1921 року колишній четар Української Галицької армії Степан Федак здійснив атентат (збройний напад) на керівника Польської держави Йосипа Пілсудського, який прибув до Львова, щоб перед світом затвердити приналежність Галичини до Речі Посполитої. Замах був невдалим: С.Федак не влучив у Пілсудського. Проте саме цей атентат, з одного боку, привернув увагу світової громадськості до так званого «українського питання», а з іншого, — виявив готовність українців до рішучої боротьби з окупантом.
Крім замаху на Й. Пілсудського, УВО проводила інші протестні акції. У відповідь на звільнення з роботи близько шести тисяч українців було розпочато саботажну акцію на залізниці. Українці масово відмовлялися складати присягу на вірність польській владі. Широкого резонансу набув у вересні 1919 р. бойкот перепису населення, до якого закликала УВО. Українці не лише не з’являлися у пункти перепису, а й при першій нагоді спалювали відповідну документацію. Таким чином, перепис населення було фактично зірвано.
УВО широко практикувала так звані «екси» — вилучення з польських банків грошей, які спрямовувалися на подальшу діяльність УВО, а згодом — ОУН. Зокрема, у 1932 році члени УВО-ОУН Василь Білас та Дмитро Данилишин здійснили «екс» на польський банк у Городку, що на Львівщині. Напад був невдалим, й обом бойовикам довелося втікати. Польська поліція миттєво поширила інформацію, що розшукуються особливо небезпечні злочинці, які начебто обікрали простих людей. У результаті Біласа й Данилишина схопили дезінформовані українські селяни. А згодом у Львові юнаків було страчено. Ця подія сколихнула Галичину. На честь підпільників УВО-ОУН у день їхньої страти в українських церквах відправлялися богослужіння. Галичина була в жалобі.
Протестні акції УВО-ОУН широкою підтримувалися масами, мали великий вплив на формування національної свідомості українців. Після них авторитет і вплив УВО-ОУН лише зростав. Скажімо, на честь закатованих поляками Біласа і Данилишина складено народні пісні. Їхньому подвигу присвятив свою поему «Городок 32» відомий український поет Олег Ольжич. Не інакше як «героїчний чин» трактувала їхній вчинок поетеса Олена Теліга.
Чи маємо право засуджувати УВО, ОУН, українських націоналістів за їхню відчайдушну боротьбу, яку вони вели не завжди парламентськими методами? Звичайно, що ні. Вони боролися на своїй землі, а вістря їхньої зброї було спрямоване проти окупантів. Що більше, боротьба УВО й ОУН — свідчення нескореності української нації, її спроможності до адекватного опору окупантові, адже право на захист — священне право будь-якої людини, будь-якої нації.
Очевидно, що необґрунтовані випади проти націоналізму й націоналістів, що їх допускають окремі політики, — це або результат неспроможності гідно оцінити власну історію, або ж — її перекручення, мета якого принизити національну гордість українців, або ж свідомий чи несвідомий намір посіяти розбрат у суспільстві.
Хто не шанує минулого, той не вартий гідного майбутнього. Це — прописна істина. Однак не хотілося б, щоб за її усвідомлення ми заплатили надто високу ціну.
