Кілька днів тому розпочався щорічний літньо- осінній цикл культурних заходів, організованих Союзом українців Підляшшя. Відкрився він фольклористично-фольковою імпрезою «На Івана, на Купала». Ці заходи традиційно відбуваються поміж «петрівкою» та «пилипівкою» (поміж постами, які передують святам Петра і Павла та Різдва) і проходять як на українській етнографічній території, котра обіймає південно-східний клаптик теперішнього Підляського воєводства — від берега Бугу до берегів Нарви, тобто у Більському, Гайнівському і Сім’ятицькому повітах, так і у воєводському місті Білостоці.
Як пiдкреслює Василь Скуратiвський, не було в Українi села, де б молодь не влаштовувала купальського обряду, який в українців найпоетичніший з-поміж усiх слов’янських народiв. Але на Північному Підляшші типовий купальський обряд відійшов у минуле досить давно, і зараз про свято Купали в наших пiдляських околицях люди довiдуються з лiтератури. Отже, прадавня традицiя, будучи колись частиною релігійних вірувань наших пращурів, завмерла, й ініціативи, що повертають до язичницьких, тобто народних святкувань (в давнину слово «язик» значило те ж саме, що й «народ»), мають характер мистецьких чи мистецько-розважальних дійств, які можна розглядати лише в естетичному вимірі.
Саме такий характер має підляський захід «На Івана, на Купала», який перший раз був проведений у 1996 році над річкою Нарвою, а з 1998 року відбувається в урочищі Бахмати бiля ґмінного (волосного) селища Дубичi Церковні, що в Гайнівському повіті, майже на межі Біловезької пущі. Штучне водосховище Бахмати, яке виникло на рiчцi Орлянцi, — це мiсце дуже зручне для такого типу iмпрез — сценiчний пiдмосток розташований над самою водою, а навколо нього — природний амфiтеатр для глядачiв, далі — широка площа, де можна стати наметом та розпалити вогнища. Тому кожного року тут буває кілька тисяч людей, які можуть не лише послухати купальських та інших народних пісень, подивитися, як дівчата з молодіжного фолькорного гурту «Ранок» з Більська пускають вінки на воду, а згодом погуляти на забаві до білого ранку, але й побути у колі родичів та знайомих.
Коли одні дивляться на хоровод учасників у народних строях, інші розкладають шатра (багато хто робить це вже з самого ранку, а то й в переддень), розпалюють вогнища та ґрилі й проводять свою власну «програму» — також зі співом, хоча тут швидше почуєш пісні не про Купалу, а про Галю, що «несе воду». А деякі не дивляться і нічого не співають, а просто «випивають та закусують» або тиняються поміж кіосками та шатрами з «малою гастрономією» і дитячими іграшками.
Цей, типовий для нашого сьогодення культурно-консумпційний плюралізм може спонукати до досить песимістичної рефлексії. Адже колись люди справляли навіть великi свята при кашi й цибулi, й хоча на столi було вбого, але кожна обрядова подiя мала справжню, вiдому загаловi духовну суть. Зараз на столах багато чого, але дуже часто, крiм того, що можна з’їсти i випити, мало що єднає людей при цьому столi. Колись була вiра i традицiя, яка ясним святом гоїла душу людей, пригнiчених чорним буднем. Зараз залишилася консумпцiя, тобто об’їдання й п’янство, яке з-за весiльних та хрестинних столiв вилилося на «пленер», — всюди, де можна поставити ґриля, який для багатьох новоспечених підляських міщан став майже тим, чим для лицарів Круглого столу був святий Грааль.
Що ж — старовина, навiть найбiльш поетична i романтична, вже нiколи не воскресне у своїй справжнiй красi. Очевидно, в гронi людей, які знають свою культурну спадщину i розумiють її духовний вимiр, можна дещо зi скарбницi минулого вiдродити. Натомість спроба реанiмацiї святкувань «для народу» завжди несе з собою ризик перетворення їх в чергове «свято ґриля». Все ж таки це нагода для зустрiчей — з іншими людьми, з іншими думками, з так часто призабутою рідною піснею, яка будить приспану душу підляшан. Iсторiя культури повна катаклiзмiв, занепадiв, пiд час яких наростав грунт пiд черговi хвилi пiднесення. Тому i зараз, хоча наша культура бiльше нагадує смiтник серед руїн, нiж привабливий квiтчастий килим, природний iнстинкт наказує зберiгати помiркований песимiзм. Бо оптимiст — це людина, яка завжди говорить, що «якось то буде», а помiркований песимiст пробує все зробити, щоб дiйсно «якось, а може, i краще — було».
Саме такими «поміркованими песимістами» є організатори «На Івана, на Купала» та інших підляських імпрез, на яких глядачі можуть почути українські пісні, побачити іскрометні танці, а інколи подивитися й сценічні вистави класиків української драматургії. Це також місце будування української культурної соборності понад кордонами, адже, окрім місцевих колективів з підляських міст і сіл, на кожному з цих заходів присутні виконавці з України. Найчисленніше представлені тут колективи з Волині та з Рівного (Микола Федоришин, голова творчого товариства «Коляда» в Рівному є співорганізатором цього підляського заходу), але є також виконавці з Володимира-Волинського, Луцька, Львова, Запоріжжя та Києва. Окрім колективів, які показують чисто фольклорну програму, приїжджають сюди і гурти «для молодого вуха», як рівненський рокабільний ансамбль «От вінта» чи київські «Карпатіяни» з Тарасом Компаніченком. А ще на інших заходах, які щорічно на Підляшші організовує як Союз українців Підляшшя, так й інші любителі української музичної культури, можна побачити цілу палітру найяскравіших виконавців з-над Дніпра — «Божичів», «Древо», Василя Жданкіна, Едуарда Драча, «Гайдамаків», «Мандри», та й британські «The Ukrainians», які були піонерами в проштовхуванні музики, заснованої на українських народних традиціях, не раз до нас заглядали.
Коли говориться про негаразди в сучасній українській масовій культурі, треба пам’ятати, що саме фольклор був масовою культурою наших дідів- прадідів. І коли добре вслухатися в давні пісні, легенди, приказки, легко переконаємося, що творили їх люди, може, і «прості», але інколи просто геніальні. У геніальності не можна відмовити й Олегові Скрипці — творцю фестивалю «Країна мрій», адже кращого окреслення для духовної субстанції, мистецьке втілення якої називаємо фольклором чи ширше — народною культурою, не придумати! Хотілося б, щоб на третьому київському фестивалі не забракло й підляських громадян цієї країни, яка не знає меж ні в часі, ні в просторі. До речі, крім цього «безмежжя», має вона ще одну дуже привбливу прикмету — відсутність оформленого «копирайтом» і консумпційною ментальністю поділу на творців і споживачів...
Але, сподіваючись на запрошення до Києва, не забуваймо, що над Бугом і Нарвою ще відбудуться чергові заходи, організатором яких є Союз українців Підляшшя — VII Польсько-українські музичні зустрічі на залізничній станції Черемуха, Підляські обжинки в селі Мощона Королівська неподалік літописного міста Мельник (тут була колись ікона Спаса, перед якою молився король Данило Романович), XIV Фестиваль української культури «Підляська осінь», поєднаний з конкурсом української пісні, та Огляд весільних і ліричних пісень у знайомому вже нам містечку Кліщелі. І всі вони, зрозуміло, в ключі культурної соборності — у Підляській області всеукраїнської Країни мрій.
