Мене ніколи нічим не нагороджували. Мені ніколи не давали відзнак. Не нагороджували ані похвальною чи почесною грамотою, ані іншого роду нагородою. Не відзначали також цінним чи просто подарунком. Ніде — ні в садочку, ні в школі, ні у вузі, ні на роботі, хоча на кожному місці я не раз відзначалася. Та й виконанням мною основних обов’язків керівництво в принципі було задоволене.
Дуже прикро, що немає в мене жодної нагороди та матеріалізованої відзнаки. І знаєте, чому? А тому що нічого показати дітям із виховною метою в той час, коли демонстрація відзнак може позитивно вплинути на них. Та й діти, подорослішавши, можуть спитати чи — гірше — дорікнути, що, мовляв, робила я в школі, на роботі, що без нагород?
Також мені не давали жодного разу премій. Ні, один раз дали за документами. Я тільки підписалася, що отримала, але тут же її в мене відібрали, бо це, власне, не була премія як винагорода. Це була форма отримання додаткових матеріальних ресурсів для проведення наукової конференції.
Мені жодного разу не тиснули руку з нагоди свята великі люди. Не тиснули, бо на свята персонально мене не кликали. Правда, були можливості на такі свята потрапити, якщо шеф чи шеф шефа мали інші плани на вечір чи день, коли призначалося дійство. Але гордість не дозволяла скористатися їхньою люб’язністю, і я вкінець не потрапляла на свято.
Так само мені не доводилося бути на фуршетах чи інших пишних дійствах, де б рікою лився коньяк, бренді й подібне. Кажуть, що саме в такі моменти й народжуються з ідей спільні проекти, знайомляться між собою незнайомі, окрім того, що багато з’їдається, а ще більше випивається.
Прикро. Навіть дуже прикро. Адже я працюю і вчуся. Вчуся і працюю. Постійно вдосконалююся й мої вдосконалення не приховані, а я їх щодень демонструю. Маю дуже багато досягнень, які вже матеріалізовані в диплом, атестат, звіт, статті. Проте мене таки не помічають. Вірніше — помічають, але не для того, щоб представити до нагороди. А я все вчуся та працюю. І сподіваюсь, що колись мене представлять до нагороди. Я вже навіть місце під грамоту знайшла. І на роботі, і вдома. Підібрала найкращу рамку, щоб не застали мене зненацька.
Та все це не біда. А вірніше — зовсім не біда. Бо належним чином не вітають у нас і олімпійських героїв. Як і Героїв України. Але я вірю, що колись-таки ситуація зміниться...
