«Ви думаєте, друга мова в Марселі — арабська? Ні, французька!» Таким гумором розважаються сучасні європейці, яким нічого не залишається, окрім як спостерігати за стрімким поширенням нових релігій та культур. Проте в нашій державі все, як завжди, вкрай серйозно, гостро й, попри безглуздість деяких подій, зовсім —таки не смішно. Авжеж — черговий скандал. Як і годиться для вітчизняного медійного простору, без головних фігурантів, точних доказів та безпосередніх очевидців. Мова йде про викриття «терористичного угруповання» (за твердженнями правоохоронних органів) із важкою для вимови, незрозумілою за смислом, але страхітливою за звучанням назвою «ат-Такфір уа ль-Гіджра». До цього пересічних українців залякували не менш громіздкими слівцями типу «Хізб ут-Тахрір», «ваггабіти», «Аль-Джамаа аль-Іслямійя» та іншими термінами, раніше цікавими виключно для арабістів. Як свідчать різнокольорові політики (спочатку це були головним чином червоні, але потім з’явилися й інші барви) та відповідні служби, за усіма цими назвами ховається щось антидержавне, чуже і, безперечно, загрозливе. Думки експертів, які, зрозуміло, не мають цивілізаційного страху перед мусульманськими релігійними поняттями, досі лишаються вкрай поміркованими. Адже існування конкретних терористичних груп — це надбання володарів «оперативних даних», а не заглиблених у теоретичну аналітику вчених.
Проте нічого нового в черговому викритті немає. Ще з кінця 90-х років у кримських, а згодом — і центральних ЗМІ почалася балаканина про терористичну загрозу. Спочатку її пов’язували з чеченською війною, активізацією кримськотатарських національних рухів, а згодом — із впливом на мусульманські релігійні громади з боку різних держав ісламського світу, зокрема, Саудівської Аравії (й це при тому, що вже кілька років правляча там династія Аль Сауд веде активну боротьбу з тероризмом). Інколи складається враження, що багатьом журналістам хотілось якнайшвидше зачепити актуальну тематику, роздмухати в проблемному Криму новий, безпрецедентний за тематикою скандал. Невирішені майнові питання, вияви міжнаціональної ворожнечі, купа інших факторів нестабільності — все мало «логічно» завершитись появою тероризму. Зрештою, велика кількість відповідних статей, репортажів та інших повідомлень, де йшлося про появу ісламського радикалізму на теренах України, закладала надійний ѓрунт для зростання проблеми. Очевидно, саме тому на повідомлення про викриття якоїсь «терористичної групи» ЗМІ відреагували просто блискавично — «ат-Такфір уа ль-Гіджра» кілька днів успішно витісняла інші наболілі проблеми.
«Екстремістська література», «ваггабіти», «хізби», «боротьба проти традиційного ісламу» — всі ці сполучення лунають у більшості матеріалів, які поширюються інтернетом, газетами, телебаченням. Але дивує не інформація про нібито терористів — у глобалізованому світі (та ще із по-українськи щиро відкритими кордонами) ця тема стала буденною для багатьох спецслужб. Дивує цілковита відсутність розуміння елементарних ідеологем, які супроводжують подачу такого роду матеріалів. А це у свою чергу призводить до визрівання соціальної відокремленості мусульманських громад, що часто й провокує насильство. Що таке, зокрема, «традиційний» та «нетрадиційний іслам»? Адже кожне витлумачення, принаймні сунітського ісламу посилається на Коран та життєвий шлях Пророка Мухаммада, а тому розмови про «традиційний іслам» — це данина певному етносу, культурі чи, знову ж таки, політиці. Залякування «ваггабітами» й «хізбами» — ще більш оригінальний винахід, адже насправді мова йде про співвідношення релігійної течії та... політичної партії (саме так себе позиціонує «Хізб ут-Тахрір»). Більше того, прихильники т.зв. «ваггабізму», відомі ще як «салафіти», доволі критично сприймають діяльність цієї «партії» та, на відміну від її послідовників, не надто переймаються відновленням халіфату, акцентуючи увагу на проблемах збереження автохтонної ідентичності мусульман. Цікаво, але факт: ототожнюваний із «ваггабізмом» сайт чеченських сепаратистів «Кавказ Центр» уже давно має україномовну версію, де, крім іншого, розміщує матеріали, пов’язані... з пропагандою українського націоналізму.
Сучасну терористичну активність у світі більшість дослідників пов’язує з т.зв. «неосалафізмом», ідеологією найбільш радикальних терористичних угруповань. Тож не можна не згадати й того факту, що історична «ат-Такфір уа ль-Гіджра» («описово» перекладається як «звинувачення суспільства в невір’ї та формування замкненої громади»), створена наприкінці 60-х рр. у Єгипті, часто асоціюється з ідеологією т.зв. «неохаріджизму» (третій напрям ісламу — поряд із сунізмом та шиїзмом), засуджуваного багатьма «салафітами». Які погляди сповідує українська «ат-Такфір уа ль-Гіджра» — невідомо. Принаймні досі правоохоронні органи лише повідомляли про наявність «екстремістської літератури», одначе не йшлося про жоден текст, який потрапив у цей перелік. А, головне, за що? Адже за останні роки ми стільки разів чули сепаратистські та відверто антиконстуційні гасла, які чому ніхто «екстремістськими» так і не визнав.
Мабуть, оцінювати конкретні релігійні громади як «правовірні» чи «сектантські» — це завдання лише самих мусульман, у яке держава втручатися не повинна. Обурюємося ж ми, коли чиновники відверто декларують підтримку конкретної християнської конфесії, а чому сприймаємо те ж саме у ставленні до ісламу як належне?
Іслам — не лише релігія без єдиного центру (на зразок Риму в католицизмі), а ще й величезний культурний простір із багатьма відмінностями. Натомість у вітчизняних повідомленнях про «викриття терористів» усе змішалося до купи. Словом, вийшла суцільна арабеска з однозначним смислом, де будь-які порухи ісламської громади перетворилися на чергову загрозу. З’являються й «зовнішні» прив’язки — наприклад, до Усами бін Ладена, який нібито підтримує кримських радикалів. Можливо, українські журналісти колись все-таки відшукають «шейха Усаму» й запитають, правда це чи ні.
Не вдаючись ні до боротьби за толерантність, ні до т.зв. «абстрагованої наукової критики» (вона ж-бо завжди суб’єктивна), можна впевнено стверджувати одне: не варто бути настільки наївними та необізнаними, перемішуючі лякливі для сучасного світу арабські слова (прикро, але факт) у якесь замкнене коло терору. Так само безглуздо й заперечувати існування радикальних угруповань, які, використовуючи ісламську риторику, вдаються до терористичних акцій. Але це ще не означає, що кожну знайдену вибухівку потрібно одразу фарбувати в зелений колір. Інакше можна просто оминути реальну загрозу та створити нову, від якої, в першу чергу, постраждають самі мусульмани. Споживаючи й поширюючи некритичну, відверто перекручену інформацію, ми самі перетворюємося на терористів, які залякують не лише інших, а в першу чергу — самих себе.
