27 червня цього року минуло 303 роки, як відбулася Полтавська битва, яка, як відомо, закінчилася поразкою шведів. Їх тут розбили. Хоча справжній крах шведської армії стався не під Полтавою, а під багатостраждальною Переволочною, де вона була взята в полон. Сьогодні цього містечка не знайдеш на жодній карті світу. Воно затоплене водами Дніпродзержинського водоймища. Його немає. Проте залишилася велетенська могила, яку обійшли Дніпровські води. Вона — пам’ять про тих, хто там лежить — понад три тисячі захисників та жителів цієї досить могутньої колись фортеці, знищеної за наказом Петра Першого. Не знаю, чому, але в сотнях публікацій, які сьогодні одна за одною з’являються в газетах і часописах, про Переволочну та її долю згадується лише мимохідь. Одним-двома реченнями. Вся увага фокусується на самій битві. У принципі, ніби воно й так. Водночас напрошується запитання: чому головним вважається не місце, де закінчився бій, а те, де він починався? Тобто якщо говорити про Полтавський бій загалом, то Переволочна в цьому контексті мала б стояти якщо не на першому плані, то бодай на другому. Натомість — про неї переважна більшість молодих сучасників просто не знає.
За радянських часів про Переволочну згадували хіба що в контексті, пов’язаному з полоненням шведських військ. І все. Писати про те, що Петро Перший наказав знищити Переволочну, зрівнявши її із землею, звичайно ж, у той період було недоцільно. Тодішнє керівництво країни всіляко намагалося ігнорувати цей факт. І, можливо, про нього взагалі не залишилося б пам’яті, якби не окремі особистості, які, ризикуючи власною кар’єрою, а іноді й життям, намагалися зберегти історичну правду для прийдешніх поколінь. У Світлогірську (нова назва Кишеньок) такою особистістю став учитель-фронтовик Веніамін Олексійович Шабуцький.
Із російського боку в Полтавській баталії брали участь лише десять тисяч вояків та ще тридцять тисяч стояли в засідці. Зі шведського боку — шістнадцять тисяч. Проти чотирьох шведських гармат було виставлено сімдесят дві російські (за іншими свідченнями — сто дванадцять). Тут слід зазначити, що йдеться про свіжі російські частини і вкрай вимотані шведські, які не мали ні підкріплення, ні путнього харчування, ні боєзапасів. Недаремно історик В. О. Ключевський писав: «Соромно було б програти Полтаву... Російське військо знищило шведську армію, тобто шістнадцять тисяч зголоднілих, вимотаних, зношених, деморалізованих вояків...». Нарешті, тривала Полтавська битва всього дві години. Але навіть маючи кількаразову перевагу в живій силі та озброєнні, Петро застосував «новинку» — вперше в російській історії були застосовані загороджувальні загони, які мали наказ стріляти по кожному, хто поверне назад...
Інша річ, що ця війна, за свідченням патріарха української історії Михайла Грушевського, стала колосальною катастрофою для України. За наказом Петра Першого знищувалися цілі міста, скажімо Батурин, лише за те, що колись там жив Мазепа, або що він хотів там переправитися через Дніпро (Переволочна, Келеберда, Кодак). Одним словом, знищувалося все, що хоч найменшим чином було пов’язане з Мазепою.
Втім, повернімося до розповіді про вчителя Шабуцького. Мені пощастило бути з ним знайомим. Писати про його тещу — визначну різьбярку по дереву Марію Гаврилівну Числову. На жаль, коли Веніамін Олексійович був ще живий, я не сфотографував його. Але мав нагоду спілкуватися з ним на різні теми. Причому особливо про Переволочну. Це була його улюблена та водночас болюча тема. Він міг годинами розповідати про те, що чув колись із вуст свого прадіда й місцевих старожилів, та обурювався тим, як ставилися до цієї теми тодішні науковці... Найбільшою мрією старого вчителя було створення музею Переволочної. У пошуках необхідних експонатів він об’їздив та обходив усі довколишні села. Опрацював усі архіви. І накопав такий обсяг матеріалу, що його вистачило б не те що для створення музею, а й для написання не одного десятка докторських дисертацій. Але відкрито говорити, як я вже казав, на той час про знищену Переволочну було неможливо. На районній партійній конференції його назвали націоналістом і заборонили навіть думати про музей. І тим паче — про захист дисертації.
Повернувшись додому, старий учитель зі ще більшою активністю поринув у роботу. Його попередили про можливі наслідки. Одного разу навіть викликали в КДБ. Та його це не зупинило. Більше того, він вирішив поставити на братській могилі закатованих земляків — оборонців та жителів Переволочанської фортеці — пам’ятник. Та ще й такий, щоб залишився навіки. Щоб неможливо було його зруйнувати і зрушити з місця. Для цього він якось вирушив із кількома старшокласниками до Тахтаївського гранкар’єру, розташованого майже за три кілометри від села, знайшов там величезну кам’яну брилу і... почав тягнути її до Переволочанської могили. Ви, очевидно, запитаєте, невже не можна було доставити цей вантаж якоюсь потужною технікою? Та в тім-то й річ, що підняти такий тягар не спромігся б не те що кран, а й кілька кранів разом. Брилу можна було лише котити на кругляках, як котили колись каміння для єгипетських пірамід. Сантиметр за сантиметром, метр за метром. Відтак на перекочування брили, яку зараз у селі називають глибою Шабуцького, знадобилося майже три місяці. Незважаючи ні на що, навіть на пекучий біль у серці, він щодня йшов до неї та котив... На жаль, свій задум старий фронтовик не встиг довести до кінця. Брилу докотили до потрібного місця, а ось викарбувати на ній відповідний напис не встигли. Наступного дня вчителя не стало...
Працюючи над цим матеріалом, я вирішив знову поїхати у Світлогірське, в село, яке в шістдесяті роки постало поруч із Переволочною, яку затопило штучне водоймище. Мені хотілося побувати на тому місці, де переправлявся через Дніпро Карл ХІІ. У місцевих старожилів стосовно цього існує дві версії. За першою — переправа проходила навпроти згадуваної могили. За другою (до цієї думки, до речі, схилявся свого часу й академік Яворницький) — на три версти на захід від Переволочної, тобто біля Тахтаївки. Чому саме там? Бо Дніпро в цьому місці порівняно неглибокий, до того ж, має кілька острівців, які могли полегшити переправу. Але й це ще не головне: протилежний берег заріс лісом, що могло допомогти шведам сховатися від страшної погоні росіян. Але чи так це було, зараз складно сказати. Найімовірніше, переправа була розташована все-таки в самій Переволочній. Бо саме в ній Петро Перший наказав спорудити пам’ятник, який засвідчив би завершення Полтавського бою та полонення шведських військ. І такий пам’ятник одразу ж спорудили. І простояв він тут, доки не був підмитий водами Дніпродзержинського водоймища...
У селі ходить чутка, ніби місцеве керівництво має намір підняти пам’ятник і встановити його в центрі Світлогірського. Нічого не скажеш, геніальний задум — повернути пам’ятник катові на сплюндрованій ним землі... Утім, нехай ставлять. Тільки нехай його відповідно підпишуть. Речі потрібно називати своїми іменами. Петро Перший завдав Україні стільки горя і страждань, що називати його інакше, як кат українського народу, не виходить. Подобається це комусь чи ні. Наші діти і прийдешні покоління повинні знати правду.
