яким Ісус Христос визволив увесь світ. Митрополит Іларіон Огієнко
Концепція історії спасіння людства, християнства викладена у «Символі віри». Перед кожним християнином стоїть нелегке завдання: визнати свою провину та, здужавши тернистий шлях покаяння, очиститися від гріхів. Причому віра, надія, любов, терпіння виступають внутрішньо особистісними провідниками на цій дорозі. Спокута гріха — не зовнішнє, швидше латентне, невидиме для оточуючих оздоровлення душі, її гармонія з Творцем. Недуги тілесні зазвичай лікуються, щоб позбутися слабостей духовних необхідно воскреснути, попередньо померши грішником. Ісус Назаретянин, як засновник християнської релігії, смертю фізичною долає смерть духовну, чим показує людині можливість здобути життя вічне. Сорокаденний піст, передуючий святу Великодня, — це чудова нагода випробувати свою чесність із собою та відвертість перед Богом; це підготовка до найвеличнішого таїнства Воскресіння Христового, яке слід вповні осмислити і пережити.
Знаємо народну примовку: «Христос терпів і нам велів». Але чи є межа терпінню, непротивленню силі, і де вона?! Ісус, боголюдина, доводить ефективність терпіння як засобу досягнення благородної мети.
«Христос дав себе розіп’яти за нас, за Понтія Пілата...» — сказано у «Символі віри». У чому ж провина цього римлянина, адже Ісус мовив йому: «Винні ті, хто віддав мене тобі». Себто Христос не нав’язував Пілату своєї думки, не благав про помилування, а дозволив самостійно зробити вибір: чинити по справедливості, прислухаючись до сумління, чи, вмивши руки, піддатися згубним думкам натовпу, стати чиєюсь маріонеткою. Вода не змила крові з рук Понтія Пілата — за спасіння його душі християни моляться щоднини. Ми часто опиняємося у подібній ситуації — на межі вибору між добром і злом. Треба пам’ятати, що за все зроблене доведеться колись відповідати, навіть найменше безчинство не можна приховати від всевидющого ока. «Нерозумні люди вважають, що коли кара за злі вчинки не настає відразу, то у цьому світі немає справедливості, а якщо і є, то лише випадкова. Розплата за негідні діла іноді затримується на декілька днів, іноді на декілька століть, але вона така ж достовірна, як саме життя, неминуча, як смерть... — писав понад 150 років тому англійський філософ Томас Карлейль. — У центрі світового руху все ще живе і говорить Бог — справжній, як у давні часи. Велика душа світу справедлива».
Приклад Симона — чоловіка, який допоміг Ісусові нести обтяжений гріхами людства хрест, свідчить, що у жодному разі не можемо відвертатись від свого ближнього (під ближнім розумію і ворога, і друга), бо він потребує нашої поради, настанови, підтримки. Злий дух торжествує саме там, де нема злагоди, порозуміння між людьми. «Ми достатньо релігійні, аби ненавидіти одне одного, і недостатньо для того, щоби любити ближнього» (Джонатан Свіфт). Слово «диявол» у перекладі з грецької мови означає роз’єднання. Укотре переконуємося: тільки в згоді наша сила. Тож допомагаймо іншим нести їхній хрест.
Вчинок Юди підтверджує немічність людини перед матеріальними принадами світу. Ніяка зрада, в тому числі валенродизм, — невиправдна, навіть якщо вона прикривається вищою метою, інтересами держави, нації. Однозначно Юді забракло віри, і тому, визнавши свою провину, він таки не покаявся. Його душа опинилася заручницею хаосу, від якого він вирішив звільнитися самогубством. Та це не вихід. Петро ж відрікся Христа аж тричі, одначе, на відміну від Юди, знайшов у собі сили визнати помилку та просити прощення, таким чином укріпивши свою віру. До речі, Ісус передав ключі від Раю саме випробуваному зрадою Петрові; і саме Петрові-скелі доручив будувати Церкву свою. Отже, бачимо значимість щирого покаяння. Схаменутися ніколи не є запізно, що, власне, і зробив один із двох злочинців, які поруч з Ісусом висіли на хрестах.
Страждання Ісуса змушують страждати і Богородицю. Вона тяжко побивається, бо її дитину ведуть на страту. «Це — мати твоя», — каже Христос Петрові, показуючи на Марію. «Це — син твій», — промовляє до Марії, показуючи на Петра. Так, Ісус хоче, щоб зневіра, розпука по його смерті не знесилили Марію та Петра, які ще мусили згуртувати апостолів, будувати Церкву Христову. З приводу цього пригадується мати Тереза, яка для багатьох невиліковно хворих у передсмертну хвилину ставала матір’ю, заступницею. Українці здавна шанують матір як берегиню роду, домашнього вогнища. В українського матерналізму триєдина складова: рідна ненька, мати-Дідизна (Батьківщина), Богородиця.
Пройшовшись подумки ключовими місцями Хресної дороги, тямимо, що потуги фарисейства, саддукейства — не просто нікчемні, але й зовсім не страшні для нас, коли віримо, любимо. «Копай всередині себе криницю для тієї води, яка зросить твою і сусідську оселі... Плоть — ніщо. Дух животворить!» (Григорій Сковорода).
