Часто доводиться чути: «Він був людиною своєї епохи!» Та чи можна ці слова сприймати як похвалу? Чи не жахливо бути «людиною своєї епохи», лише своєї епохи, частинкою від цілого, а не індивідуальністю. Сумно бути тим, хто зажив слави лише у своїй епосі, коли уся суть, підѓрунтя життя ніяк не співіснує ні з якими іншими часами.
На одвічне питання: «В чому сила, брате?», так і хочеться відповісти: «В єдності сила!» А ще народна творчість стверджує : «Гуртом і батька легше бити». Справді, легше гуртом. Але хіба батька бити? Чи город копати? Що ще справді якісного й осмисленого можна зробити гуртом, натовпом, епохою — величезною кількістю переконаних людей, страшенно зашорених своїми стереотипами — цими твердими, просторовими (від грецького «стереос») способами бачення світу. Без заглиблення в себе, без мислення, обдумування, без відчуттів, без такої важливої волі.
Лише за відсутності стереотипів народжується оте важке, рідкісне та єдине правильне поєднання епохи й людини, якої епоха не розуміє. Чи не є це найкращим доказом геніальності — випереджати свою епоху. Коли твої реципієнти ще не народилися, коли ще не з’явилися ті, яким дано зрозуміти майбутнє.
Як важливо не затримуватися у сьогодні, не розтягувати цю мізерну мить, коли минулого вже нема, а майбутнього ще нема — на цілу епоху.
ХІХ століття дало нам впевненість у тому, що світ щодень ставатиме досконалішим і ширшим чиїми завгодно зусиллями, тільки не нашими. А потім з гордістю можна буде казати : «Наше століття, наш ХХ, ХХІ вік», підносячи себе до високої ідеї поколінь і водночас кидаючись в прірву втрати свого індивідуального існування. Оце і є те, що Мартін Хайдегер називав «забуттям буття». В прагненні злитися з епохою, долучитися до створеного нею добробуту людина губить себе. Але при цьому помилково думає, що якраз себе зберігає, зберігається частинкою чогось, щоб не зникнути зовсім, не ставши самостійно існуючою особистістю. Наше суспільство, що гордо називає себе постмодерним, на кожному перехресті кричить про свою претензію — бути центром Всесвіту. Подекуди цей «егоцентризм» навіть засуджується, але абсолютно дарма : якщо не брати до уваги пафосних фраз — його насправді немає.
Будь-яке прагнення виділитися так чи інакше проходить у вже чиїхось рамках, за крикливими формами нічого не стоїть, жодного бажання позитивно змінюватися, лише — формально, зовнішньо, показово підвищитися. Оця «наша епоха» виховала в людині зневагу до самостійно існуючої особи. Зрештою, людина перестала бути здатною існувати самостійно. Людство прагне радше обманюватися тотальним, зливатися з колективом, суспільною думкою і смаками, аби не виділятися, не бути «білою вороною» серед чорних і темних, і, не виявивши у собі істинного таланту окремо екзистуючої людини, таланту, про який так багато говорив Фрідріх Ніцше — «не доводити чи спростовувати істини, а створювати», — просто опинитися за бортом мас, зникнути зі списку епохи. Необмеженість бачень сучасності не підкріплена нічим, крім слів, бо занадто страшно сповідувати не обрані більшістю, поки що неперевірені істини, ще й своїм життям.
«Маси наступають», — стверджував Гегель. ХІХ століття породило нову расу людей — збунтовану масу, — що безпосередньо загрожує тим же засадам, яким вона завдячує своїм існуванням. А отже невтомно пиляє гілку, на якій сидить. Маси відчули силу за собою! Силу без почуття історичних обов’язків, гордість без духу, модерн без звичаїв і культури, бажання влади над світом без слідів минулого, традиційних і складних проблем. А так не буває!
«Влада мас всемогутня, але скороминуща. Представник мас — це людина, що її життя не має мети і пливе за течією. Тому він нічого не споруджує, навіть якщо його можливості та здатність — величезні. Революція — це не повстання проти існуючого ладу, а встановлення нового ладу, що перевертає традиційний». (Хосе Ортега-І-Гассет)
Це правда, що всі «великі революції» творили маси. Але рушієм, задатком ритму — завше був Хтось. Натовп — всього лише знаряддя. І чи не страшно і не соромно бути серед цього безликого натовпу, називатися ним — загальною назвою, бути не провісником майбутнього, а всього лише сьогоднішнім днем.
Уникнення сьогоднішніх конфліктів за допомогою тимчасових засобів, що призведуть до ще більших конфліктів назавтра, — навряд чи ефективні пілюлі. Якщо на очевидне заплющити очі — хіба воно зникне?
На уламках попередніх стереотипів не обов’язково виникнуть абсолютні цінності, а не, що ще безпросвітніше, хибні думки. Епоха не може мислити без стереотипів, якщо вона взагалі може мислити. Бо просто зобов’язана «вивішувати свої переконання на стіні», а її «абсолютна думка», щоб досягти свого «абсолюту», зобов’язана пережити сором думки більшості. І хто може ствердити, що пріоритети доби справедливо встановлені? Ми ні у що так не віримо, як у брехню, що передається з уст в уста. Так що все це страшенно далеке мисленню окремої не заангажованої та не завуальованої особистості, яка тільки й здатна у муках постійного сумніву народити істину.
І все ж змінювати свою думку лише через те, що вона раптом стала думкою більшості — як мінімум нерозумно. Але дуже варто замислитися : чому так сталося? Чи не криється за цією штучно ідеальною, немовби «гегелівською системою» якась небезпека? Саме ейфоричність і утопічність ідей здатні полюбитися публіці сильніше за правду. Яскрава картинка може ввести в оману, захопити навіть випробуваних спокусами, не те, що натовп, який, нехай недовго, ладен насолоджуватись видовищем, навіть голодний. Тим сильніша зневіра — цей чудесний атрибут обвинувачення об’єкту віри — щойно прокинеться справді сильний голод. Ідоли та ідеали з самого початку приречені на те, щоб потім в них розчаровувалися. Але це і додає їм особливого шарму. Чи не до трагізму нашої історії вже якось привели самі по собі милі ідеї соціалізму і комунізму, змушені раптом стати думкою більшості? І чи не їхнім наслідком є наш страх окремішності, з одного боку, і лише зовнішнє, штучне, а тому смішне її пропагування, з іншого.
Сьорен К’єркегор вважав, що біда сучасності, власне, в тому, що вона стала всього лише «часом» і більше нічим. Часом, який нічого не хоче знати про минуле й майбутнє. Часом, який ніколи не доросте до вічності. Як на мене, цей час ще й несе в собі просто таки нереальну пихату впевненість у своїй непересічній неповторності, тоді як варто було б просто ткнутися носом у пропонований історією список помилок, на яких чомусь так ніхто і не навчився!
Як непоправно приземлює час навколо. Скільки людей керується модою у виборі оточення, книг, музики, освіти, способу життя, імені дитини... Часто доводиться чути : «Мене так назвали, тому що тоді це ім’я було модним.» Як можна отак міняти свою долю, а тим більше долю ще не самостійної особистості лише під впливом непевного вітру епохи?
Це природно, що люди відчувають потребу у схваленні своїх дій, смаків, у розумінні, але не можна губити себе серед натовпу! Натовпу схвальних вигуків і пафосних промов, за якими не ховається нічого, крім брехні, заздрості, провінційності. Та ми просто не маємо на це права!
Бути людиною своєї доби лише тому, що до цього зобов’язує дата народження — просто безглуздо. Жити кожен повинен у тому столітті, в якому відчуває. Відчуває себе вдома. І сповідує це, бо мислить, бо справді думає так!
Але це не означає, що треба різати по живому, аби різати; ламати все досі створене, намагатися посварити сучасників між собою, розкидати їх по різних гострих кутках цього такого круглого і тому, можливо, такого обмеженого світу.
