Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Тест на наявність совісті

20 грудня, 2008 - 00:00

Уже вкотре відгоріли поминальні свічки за вікнами українських міст і сіл. Із більшості видань майже щезли публікацій на тему Голодомору. Час підбивати підсумки ще одного вияву національної пам’яті, яка поки має етапний характер і не стала постійним, безперервним процесом. Звісно, у випадку висвітлення масової смерті підсумки завжди умовні. Попри це, окремі публікації у виданнях, на зразок «Cтоличных новостей», нагадали українцям про право та обов’язок самозахисту, а деяким журналістам — про загрозу виродження на ѓрунті озлоби до народу, серед якого живуть. Неприємно вразили і спроби критики великих витрат на спорудження Меморіалу жертв Голодомору в умовах фінансової кризи. Такі журналістські акценти якраз і є свідченням кризи, але дещо іншого характеру... У зв’язку з цим хочу наголосити на кількох моментах, на які поважним ЗМІ треба зважати під час висвітлення найбільших трагедій людства.

Одного весняного дня у польському місті Освенцім, недалеко від табору «Аушвіц», мимоволі став учасником дискусії. Мимоволі, бо тут не прийнято дискутувати, однак це був особливий випадок. Католицький священик німецького походження заявив, що страждання євреїв у роки Другої світової війни ексклюзивні. Ці слова приголомшили, адже хіба не печать терпіння робить народи схожими? «Мене завжди вражало те, що, говорячи про великі трагедії нашого століття— Аушвіц, Хіросіму та інші, — люди ніколи не згадують про український голод. Адже Сталін знищив набагато більше людей у 30-х роках ХХ століття, ніж загинуло в результаті гітлерівської ліквідації євреїв». Ці слова належать відомому англійському журналістові Малкольму Маѓѓеріджу. Однак суть навіть не в калькуляції невинних жертв. За стражданням стоїть не цифра, а людина. Банально комусь доводити, що терпіння матері, дитину якої кидають до газової камери, нічим не відрізняється від страждання жінки, дитя якої вмирає з голоду. Звідси й одне з головних завдань журналістики, що описує і прояснює найбільші трагедії людства — не потрапляти в пастки аргументаційної гри, яку окреслено як чемпіонат віктилізації (зангл. victim — жертва). Його призначення — спекулятивно довести, що одні народи страждали більше за інших.

Тема Голодомору 1932—1933 років є серйозним викликом не тільки для сумління політиків, а й для журналістської совісті — категорії, якій знайшли прозорий замінник — професіоналізм. Професіоналізм — поняття важливе, але набуває сенсу лише тоді, коли є похідним від сумління. Систему етноциду українців 75 років тому створили професіонали — Каганович, Сталін,.. а його наслідки професійно сфальшувало слово Дюранті, Лайонса, Кольцова... У зазначеному контексті абсолютизація професіоналізму без огляду на його зміст небезпечна й тому, що з ним пов’язують такі поняття, як журналістська спеціалізація і плюралізм оціночних суджень. Після масштабних трагедій людина неодмінно ставитиме запитання про призначення життя і смерті, про відплату та символічність, які повертаються у досвіді масового страждання. Яка журналістська спеціалізація може гарантувати його інформаційний адекват? Бодай якусь частку проблем маємо залишати й експертам від справ духовних.

Доцільність так званого плюралістичного висвітлення національних трагедій на зразок «ШустерLive» теж викликає великі застереження. Плюралізм має сенс тоді, коли це така симфонія правди, без чітко виражених фальшивих звуків. Фальшування національної пам’яті й гідності — особливо нестерпне, воно ріже не тільки вухо... Для такого телебачення форма вираження змісту важливіша від самого змісту, від пошуку сенсу. Дискусії телевізійного формату часто самодостатні, відірвані від реальних історичних подій. Деякі програми нагадують нав’язані рейтингом симулювання протилежних поглядів. Отож, дискусійний формат не завжди виправданий, адже у свідомості глядача він може лише ускладнити розуміння важливого, яке потрапляє у по-маніхейськи створені аргументаційні схеми. Так згортається справжня дискусія і починається псевдодискусія. Відповідальна журналістика має відфільтровувати крайні вияви зневаги. Бо коли тему Голодомору розглядати в площині псевдоальтернативних питань, як наприклад, «був Голодомор чи не було», можна сягнути лише вершин красномовного цинізму... Людська правда набуває сенсу лише в ієрархії правд... Про це, але в значно ширшому контексті, свого часу влучно сказав Євген Ляхович: «Здається, ми вже добігаємо останнього акту започаткованої кілька століть тому драми, в якій поставлене на перше місце тіло, а не дух; знання, а не мудрість; погляд, а не істину; аналіз, а не синтез; форму, а не зміст...»

Писати про смерть — нелегко. А про смерть мільйонів — і поготів. Там, де вона є, нема нас і навпаки... Журналіст, який ставить собі за мету відчути бодай дещицю того, що відчували мільйони українців 1933-го, має пройти довгу дистанцію. Він може лише наближатися... А це вимагає смиренності, приборкання спокус арбітрально, зверхньо критикувати, наприклад, великі затрати на зведення Меморіалу жертв Голодомору... бо його справжня ціна не 750 мільйонів гривень, а 10 мільйонів життів, бо пам’яті завжди менше, ніж терпіння. Смирення потрібне і для того, аби не заганяти поняття етноциду українців у рамки юридичної процедури. Як казав правозахисник Богдан Кістяківський, право не може стояти поруч із такими духовними цінностями, як наукова істина, моральна досконалість, релігійна святиня... Сьогодні Голодомор— насамперед проблема не правова чи емпірична. Це — тест на моральну досконалість людини і світу. Погоджуюся, що цей тест дуже непростий, і першим його мають пройти журналісти.

P.S. Розмірковуючи над жертвами більшовицького терору, Ришард Капусцінський пише про страшне невикористання терпіння. «Любов залишає свій твір — це наступне покоління, яке приходить у світ, продовження людства. Але терпіння? Така велика частина пережитого людством — болісна і найтяжча — проходить і не залишає сліду. Коли б зібрати енергію терпіння, яку тут вивільнили мільйони людей, і перетворити її в силу творіння, можна було би з нашої планети створити квітучий сад». Рано чи пізно такий сад буде — вічнозелений сад пам’яті. У ньому проростуть паростки життя. Не виживання.

Тарас ЛИЛЬО, Львів
Газета: 
Рубрика: