Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Товариш Качалуба

24 червня, 2005 - 00:00
МАЛЮНОК IГОРЯ ЛУК’ЯНЧЕНКА

Сусід вийшов зі своєї палати на наш спільний балкон, узяв мою руку в здоровенну міцну лапу (між великим і вказівним пальцями наколотий якірець) і відрекомендувався так:

– Товариш Качалуба еМ еС, Микола Сергійович. А ви?

Діялося це в «цековському» санаторії «Пуща-Озерна», куди він потрапив на законних правах партійного функціонера, а я з чорного ходу — за гроші, але «по знайомству».

Я назвав своє прізвище і поцікавився:

— Як спалося?

Насправді про те, як сусідові спалося, я знав: Качалуба безбожно хропів. Мені довелося зачинити двері на балкон, щоб сяк- так рятуватися від цієї наруги; ночі вже ставали прохолодними, і задухи в палаті не було.

— Хропів, еге ж? — Качалуба розвів руками. — Приїжджали хлопці з області, то ми трохи посиділи… Звиняйте!

Він повернувся в палату, а я заходився годувати синичок; були обережні, але не занадто лякливі. У санаторій я заїхав учора. Розклав на столі папери й пішов на прогулянку, не зачинивши двері на балкон, а коли повернувся, побачив на своїх письменах делікатні вузлики пташиної життєдіяльності.

Сусід уже при повному параді, у краватці і з силуетиком Леніна на відлозі піджака, визирнув на балкон і хитро сказав:

— Ви чули — вночі зозуля кувала?

— То вам приснилося.

— Як вип’ю, так вона й кує… Поразітєльно!

Качалуба засміявся — щиро та приязно. Але мене партійні начальники не цікавили навіть як природознавця, то ж у подальшому наші стосунки складалися ніяк — віталися на балконі чи в їдальні. Одного разу зустрілися в лісі. Вся ця публіка зі значками трималася єдиного стандарту: до лісу ходили з гарно обструганими палками, якими розгрібали листя, вишукували й топтали грибну погань. Робили це так ретельно, наче виконували відповідальне партійне завдання. миє їх дощами, — повідомив Качалуба. — Хороший віршик, а далі забув. Снєгопад, снєгопад… Удівітєльно.

Назагал говорив гарною українською (вочевидь, приїхав з якоїсь із західних областей), а російські слова вставляв для експресії.

— Не любите мухомори?

— А хто ж їх любить? Хіба гадюки, але їх тут не видно.

— Я вчора їжачка бачив.

— Ви мені краще скажіть… — Качалуба узяв мене за гудзик, — Краще скажіть — баба Яга може бути єврейкою?

Від такого запитання я трохи отетерів і мусив подумати.

— Мабуть, ось так: єврейка може стати бабою Ягою.

Качалуба зареготав на півлісу:

— Хитрий ви, як не знаю хто! Філософію преподайотє?

— Ні, не філософію, і не знаю — про що це ви запитали? Не второпаю.

— Так, дурне… У голові майнуло. Я служив на підлодці, — він показав пальцем на татуювання, — так у нас там гарна бібліотека була, часом випадало почитати.

— Про бабу Ягу?

— Но-но, не треба, я ж не дурачок. На флот абикого не беруть, не піхота з лопатками. Кожного дня замполіт докладає.

Послуговуючись словесними кліше з «Блокнота пропагандиста», Качалуба почав — ні, не читати лекцію, по-дружньому переконувати мене, яка то є велика сила «ідєологічєскоє воспітаніє», особливо в наш напружений час, коли агресивні сили НАТО… Чистий, сказати б, «сюр» — прив’ялий жовтневий ліс, ще не кинутий птахами; шум високого листя; сумне, але водночас і затишне почуття самотності чи навіть єдиності на цьому світі… і дурниці про «агресивні сили».

— НАТО очень трусовато. Защитим всё то, что свято! — відрапортував я й рушив з місця. Але Качалуба миттєво підхопив нову тональність.

— Почекайте-но.. я теж щось таке знаю. Ага! Наш родной советский флот НАТО ж… надерёт. Хоть паршивые котлеты, да хорошие ракеты! — Враз він споважнів і озирнувся. — А нас тут ніхто не слухає?

Брежнєв і Андропов уже відійшли; наступила коротка епоха Черненка й насправді ніхто нікого не боявся, але совкові ритуали ще не вмерли.

За обідом я бачив, як Качалуба (сидів через кілька столиків від мене) щось з’ясовував із подавальницею; вона привела шеф-кухаря, а мій сусід викладав йому якусь інструкцію, жестикулюючи так, наче збивав яєчні білки.

Того вечора знову гостювали «хлопці з області» і знову я зачинявся на ніч. Вранці Качалуба (трохи пожмаканий на щоках, але поголений і напахчений) замість привітання запитав:

— А ось скажіть: ви знаєте, що таке «стахан»?

— Ні, але знаю, хто такий Стаханов.

— В точку! Не стахан, а стакан. Ніякого Стаханова не було, а був Стаканов, то його перехрестили. Гарно було б — «стакановскоє двіжєніє», правда? — Качалуба припалив сигарету, подумав і перейшов на іншу матерію. — Гарячого борщу зі свинячим реберцем, а туди ложку холодної сметани, густої… хочете?

— А тоді вареників з капустою… у шкварках і в смаженій цибулі… пайдьот?

— У макітрі, — серйозно сказав сусід. — Вареники щоб лежали в макітрі, а не в каструлі, обов’язково. І ще: дрібненькі шкварочки можна покласти в капусту, а цибулю підсмажити на олії, так смачніше. Але пити треба порядну самогонку, бо магазинна горілка все запаскудить, точно вам кажу. А ви з села?

Наша розмова закінчилася тим, що Качалуба, стишивши голос, розповів про природу свого хропіння: як сказав «один дід із травами», він хропе через те, що має геморой, а лікування треба починати знизу. Нічого веселішого за свою лікарську кар’єру я не чув.

— То ви лікуєтеся травами?

— Еге, ви ж чуєте… — Сусід подивився на мене з-під лоба. — Бреше той дід, хіба ні?

— Бреше.

Зрештою, ВОНИ — ті, що правили протягом багатьох років — багато в чому не відрізнялися від НАС — тих, хто мав виконувати їхні ідіотські плани й таки виконував, живучи і працюючи в цій країні. То була засаднича ознака системи, страшна з тієї ж причини, з якої «свої», але здичавілі, собаки небезпечніші від «чужих» вовків.

У санаторій я вибрався не лікуватися і не відпочивати — дописував книгу для видавництва «Здоров’я». Часом, коли робота не йшла, не задовольнявся прогулянками в лісі, а трохи мандрував Пущею, яка тоді мала мішаний патріархальний і казенно-курортний колорит. Під час однієї з таких прогулянок зустрів Качалубу з високою, йому до пари, білявою жінкою — з категорії тих, на яких зупиняєш погляд, випадково зустрівши на вулиці; в одній руці несла невеличкий кошик із грибами, а іншою тримала кавалера під лікоть. Мене сусід начебто не помітив, але в їдальні, під час вечері, підійшов до мого столика:

— Бачили? Це моя сестра, Ніна. Купили грибів на базарі.

Було видно, що каже неправду, але незрозуміло — навіщо? У багатьох чоловіків часом з’являється «сестра», її можуть звати спочатку Ніна, а згодом — Галя, але до чого тут я? Щоб не побіг доповідати у якийсь райком?

Кілька днів йшов дощ — холодний і по-осінньому нудний. Я сидів за паперами, бо роботи було більше, ніж лишалося санаторних днів. Якось по обіді Качалуба постукав до мене з коридору, не через балкон. Мав на собі костюм, а не полосату піжаму, як зазвичай о такій порі, був збуджений і не дуже тверезий.

— Можете зайти до мене? Ну, на десять хвилин?

— Маю роботу, — сказав я, не відчуваючи бажання ні пити, ні говорити з ним. — Давайте іншим разом.

— Ну, якщо робота… Але ж я прошу!

– Та вам уже, мабуть, досить, а то знову зозуля прилетить.

– До спини та зозуля! У мене екстрений случай, а то я не біг би до вас.

– А що трапилося?

– Все трапилося! Ходімо, я розкажу.

– У вас хтось є?

– Накиньте піджак, чи що там…

У його кімнаті, біля балконних дверей, тримаючи в одній руці сигарету, а в іншій попільничку, сиділа Ніна; на столі стояли дві нерозкриті пляшки шампана і майже порожня пляшка коньяку, сливи й «ширпотребівські» гранчаки, пережитки «стакановского двіженія». Ніна підвелася і простягнула мені руку; мала гарні пальці і гарні нігті, фарбовані прозорим лаком.

– Коля, не стой возле порога, — м’яко сказала Ніна; на її статуру голос був трохи зависокий, майже дитинний. — Это вы строгий профессор, да? Очень приятно, Коля мне рассказывал.

На той час професором я ще не був, але це, вочевидь, не було істотним.

Качалуба, нервуючись і роблячи неточні рухи, почав відкорковувати пляшку й говорив, дивлячись не на жінку, а на мене:

– Дєвушка, говори, як зі мною говориш, а то зацвірінькала.

Ніна порожевіла, а я почувся ніяково, бо не міг збагнути свою роль.

– Я не цвірінькаю, а щебечу, — заперечила Ніна, і це було влучно.

Качалуба наливав вино, хлюпаючи на стіл; коли підвів голову, на очах були сльози; Ніна підійшла і погладила йому плече.

– За неї я вже маю «строгача», — сказав Качалуба. — Тепер виженуть із партії, да … з роботи… Всьо! Развод і… всьо…це я вас покликав, щоб якось на людях, а то осточортіло ховатися… Підеш за мене?

– Подумаю, — сказала Ніна і знову погладила йому плече. — З партії, може, й не виженуть, а з роботи — точно… Не пожалкуєш?

Ми випили шампана, про щось поговорили і випили ще. Качалуба вже був «у кондиції» і швидко перейшов у стадію бурмотіння й дрімоти. Ми з Ніною сяк-так влаштували його на ліжку; вона рушила на трамвай, а я провів до мосту через річку, яка відрізала санаторій від власне Пущі.

– І що ви на все це скажете? — запитала Ніна по дорозі. Мала не більше тридцяти п’яти і була молодша за Качалубу років на п’ятнадцять.

– А мушу щось казати?

– Ну, не знаю… Коля так розчулився… Він кращий, ніж здається.

– Хай щастить — йому і вам.

– Мені поки не дуже щастило. — Ніна помовчала і додала з тією милою жіночою інтонацією, яка адресується чоловікам лише тоді, коли не йдеться про флірт: — Хіба я гірша за інших?

На вечерю Качалуба не прийшов, а вранці я застав його на балконі зі шклянкою збляклого шампана. Подивився на мене, на свої капці, на пожовклу верхівку берези, на годинник і сказав:

– Наговорив я вчора… Забудьте! Куди мені в женихи?

– Свята правда, товаришу Качалуба, куди вже вам… І хропете, і геморой… Ноги не набрякають?

Так я помстився, але злість не відійшла.

Володимир ВОЙТЕНКО
Газета: 
Рубрика: