Розповім про свою сім’ю коротко в тому порядку, як пам’ятаю себе і як пізнавав історію своєї сім’ї.
Спекотний літній день, ми їдемо потягом: моя мама Мірошніченко Тетяна Ягорівна, моя старша сестра Зіна 1932 р. н., я, Володимир, 1937 р.н., менший брат Віктор 1939 р.н. і найменший брат Григорій, якому було 4—5 місяців у 1941 році. Уже в дорослому віці я дізнався, що мого батька Мірошніченка Григорія Кириловича забрали на війну і ми переїжджали з Полтавської області в село В’язову Краснокутського району Харківської області.
З приходом німців у селі призначили двох поліцаїв, один із них був маминим двоюрідним братом по матері. Людей постійно виганяли в колгосп на роботу, а одного дня мама не пішла на роботу, бо захворів брат Григорій, то її наступного дня зачинили в колгоспному погребі. Потім нас перегнали в інше село.
Узимку 1944 року німців вигнали і одна жінка з нашого села і сестра Зіна поїхали попутними товарними вагонами додому дізнатися, що там у селі. Сестра назад не повернулася, а тітка сказала, що село спалене і люди живуть у землянках. Ми тоді також попутними товарними вагонами поїхали додому. Жити ми перейшли в землянку, де жили мамина мати і дві мамині сестри Ганна і Віра.
Улітку бабуся і мама найняли теслярів, щоб поставили стовпи і зробили дах, а ми всією сім’єю з глини поробили стіни і вкрили соломою, і в нас стала своя хатина. Опалювали першу зиму хату в основному бур’янами, бо під час війни поля не оброблялися, позаростали бур’янами, і моя сестра Зіна була за постачальника палива.
Настав 1947 рік, і вся сім’я ледве не померла з голоду, бо в колгоспі нічого не платили і на грядках урожай був поганий. Із другої половини зими старші хлопці та дівчата, у тому числі і сестра, посеред ночі йшли до сусіднього села, відкривали кагати, де були закопані буряки і крали буряки. І так дожили до весни. Навесні в колгоспі на обід стали варити якийсь суп і давати робітникам на обід, то мама із Зіною забирали свою порцію і несли додому, щоб з’їсти його всім разом. А як трава трохи підросла, то я ходив на луки і рвав кінський щавель, і його виварювали і пекли з нього коржі.
Коли повернулися з евакуації, мама отримала повідомлення, що батько пропав безвісти, а навесні 1946 року він заявився в селі. Батько недовгий час пожив у своїх батьків, а потім поїхав на Урал, звідки була його нова дружина.
За все життя батько не допоміг нам жодною копійкою, а чому мама не подавала на аліменти, не знаю. Що ми всі виросли живі, це якесь диво, бо завжди були голодні, ходили в лахмітті напівголі й босі і в цьому ж лахмітті спали всі вкупі на помості з дощок, нас заїдали воші, блохи, клопи. Хліба наїлися лише в 1955 році, бо тоді вперше в колгоспі видали зерна на трудодень по 1 кг. У школу почав ходити без підручників і зошитів. У першому класі вчителька видала по листку наперед і на ньому ми вчилися писати, а чорнило робили самі хто з сажі, а хто з бузини, пера прив’язували нитками до паличок, і лише в одиниць були справжні ручки і чорнильниці.
На початку сімдесятих уперше в хаті заговорили про Голодовку. До мами в гості приходила її двоюрідна сестра і запитувала: «Тетяно, а як ти думаєш, голод було зроблено спеціально? Бо розкуркулювали дядьків, які самі на себе працювали, в них не було наймитів, їх позабирали і хто знає, де вони поділися». Потім вона говорила, що по селу страшно було пройти, вулиці позаростали бур’яном, не чути ні собак, ні кішок, багато хат стали пусті, бо всі померли.
Мама розповідала, що в її батька було сім десятин землі, пара волів, коні й корова, і все це забрали в колгосп. Коли я запитував, чого діда рано не стало, мама відказувала: у жнива він косив, дуже вжарився, в обід прийшов додому, напився холодної води, захворів і помер. Розповідала також, що був у неї брат Петро і рано помер.
Моя тітка Галя в 1956 році поїхала на цілину, декілька разів приїздила в гості у В’язову, потім вона декілька разів змінила місце роботи і проживання, не писала листів, і ми втратили з нею зв’язок. А нещодавно зв’язок відновився, ми забрали її до себе проживати. Тітка Галя народилася 1923 року і розповіла про нашу сім’ю багато такого, що я не знав.
У селі ходили балачки, що наша мама вийшла заміж за батька, бо її примусили, щоб батьків не розкуркулили. Тітка розповіла, що то їхня мама (моя бабуся) сказала: «Та йди за нього, то, може, нас із хати не виженуть». Батько у селі був активістом і брав участь у розкуркуленні односельців. Потім батька, як активіста, направили в Полтавську область редактором районної газети, і там ми жили до початку війни.
Тітка Галя розповіла, що поліцай, їхній родич, хотів розстріляти маму і нас, її дітей, за те, що наш батько його розкуркулював, та захистила нас бабуся.
І лише через 72 роки я дізнався, що в Голод в мене померли дід і дядько.
Про мого діда Кирила, батькового батька, мені в 14 років розповіли таке. Дід Кирило не любив працювати, а намагався найнятися сторожем або об’їзним, жив у сусідньому селі. На свинофермі була хатина соломою крита, та вітер верх соломи зірвав, то він так і жив: за шию текло, а прикрити не хотів.
Так я і прожив, знав: один дід від роботи помер (із розповіді мами), а другий жив одним днем і тому його син, мій батько, виріс заздрісним на чуже добро і маломоральним.
Так у моєму роду були ті, кого розкуркулювали, і ті, хто розкуркулював, ті, хто воював із німцями (бабусин брат загинув), і ті, хто допомагав німцям, бо був незадоволений радянською владою (бабусин племінник був поліцаєм).
