Серед численних листів читачів старшого покоління зі спогадами про найбільш пам’ятні для них особисто події Великої Вітчизняної війни нашу увагу привернув лист представниці молодого покоління — Ірини Котик з Київщини. Насамперед тому, що у ньому зроблено спробу осмислити події, що передували початку війни, власне воєнного часу та післявоєнного періоду з точки зору психолога, яким за фахом є пані Ірина. До того ж її лист підтверджує, що пам’ять про війну і героїчний подвиг нашого народу, попри все, жива і передається із покоління у покоління. І це дуже важливо, бо як правильно зазначив доктор медицини, професор Володимир Войтенко у «Дні» за 20 червня ц.р., «...ще через 10—15 років підуть останні з тих, хто бачив її (війну. — Ред.) власними очима... Війни треба пам’ятати вічно».
Відходить в історію Велика Вітчизняна війна. Усе менше залишається живих свідків, очевидців тієї трагедії. Тих, хто може розповісти без посередників і дати свою оцінку – на основі пережитого та вистражданого. Поряд з цим, соціальні процеси у суспільстві призвели до фактичного розриву живого зв’язку поколінь. Ми називаємо це переломним моментом історії.
Попри все, пам’ять – дуже живуча і надзвичайно консервативна. Від неї неможливо свідомо відмовитись. Бо вона все одно буде визначати і наші стереотипні реакції, і наші емоційні уподобання.
Начебто я чітко усвідомлюю, що війна була протиборством двох тоталітарних режимів. З боку фашистської Німеччини виступали полчища людей-зомбі, які, осліплені пропагандою, не відали, що творили. Їм протистояли радянські люди – обезцінені режимом, гнані страхом, справедливою ненавистю і спрагою помсти. Вони усі – жертви, отож, невинні.
Крім того, сьогодні сформувалося неоднозначне ставлення до ОУН і УПА часів війни. Дещо амбівалентна позиція, яка вимагає конкретизації. То вони хороші чи погані? Принаймні хто з них хороший? У чому?
Справа в тім, що мені в дитинстві дід-фронтовик устиг дещо розповісти. Воно залишилося в пам’яті і стало визначальним, хоч є дуже фрагментарним. Я лише тоді повірю історикам, коли вони намалюють мені повну картину. Куди органічно увійдуть мої власні фрагменти, які я, звісно, передам своїм дітям.
Це було на Волині. До 1939 року місцеві жителі селилися переважно на окремих хуторах – більших чи менших. Дід також сам закупив добрий шмат землі, побудував просторий будинок, обзавівся власним господарством. Сім’я хоч і використовувала найману працю, але й сама важко працювала. Були надії, плани і перспективи.
У 1939 році прийшла радянська влада. У господарів забрали все, зігнали в села. Усе це місцеві колгоспні активісти обгрунтовували у формі якихось нелогічних з практичної точки зору ідей. І цілком реально при цьому погрожували. А ще казали, що Бога нема. Це був абсурд, страшний абсурд. Природна реакція – відмежуватися від чужорідного, замкнутися на собі, своїй сім’ї і намагатись вижити. Не вірилося, що це справді надовго.
А далі була війна. Спочатку німці обіцяли і німців вітали. Що ж тут дивного? Десь далеко був фронт, там воювали. А села заполонив страх, тваринний жах. Бо людське життя втратило ціну. З лісів навідувалися – дід стверджував – незрозуміло хто. Вони забирали все. Серед них було багато садистів. Людей не просто вбивали цілими сім’ями, з людей знущалися повільно і по-нелюдськи жорстоко. З жінок, дітей – на очах у матерів. І при цьому називали себе то бандерівцями, то партизанами. Розуміти слід було з точністю до навпаки. Мого прадіда і прабабу убили просто так і назвались при цьому партизанами. Дід казав, що нормальні люди в лісах не ховаються. Вони сидять удома з родинами або воюють на фронті. У лісах переховувалися страшні люди – саме це зафіксовано в пам’яті населення. Історикам не позаздриш. У той час інформація фіксувалась на глибині архетипу, це може відобразитись у народі і через сотні років.
А на фронті було інакше. Не так страшно. Чомусь запам’яталася дідова розповідь про те, як брали одну висоту. Це був безглуздий наказ. Бійців розстрілювали зверху як на долоні. Дід підіймався вгору, а звідти лились струмки крові, лились безперервно, і ноги були залиті кров’ю до колін. Вони взяли ту висоту. А на ранок свого командира вони знайшли мертвим. Не можна озброєним людям давати безглузді накази. Чомусь не враховується, що на фронті в усіх була зброя, і це вносило свої корективи. Там були справжні друзі, з якими можна ходити в розвідку і які були варті помсти. Хоч їхній нещасний командир, очевидно, також виконував наказ.
У війни свої закони, окрім тих, що встановлені тоталітарними режимами з обох сторін.
Дід часто розповідав про солдатів, чиїх рідних німці знищили у тилу. Це були страшні люди, машини смерті. Вони йшли прямо під кулі і якимось дивним чином виживали. І знову йшли. Серед німців такі не зустрічалися — лише фанатики, що не мали такої звіриної інтуїції.
Крім того, існувала постійна загроза життю. Виживав не лише той, хто мав кращу військову техніку, озброєння, а й той, хто був кращим професіоналом війни. Професіоналізм в умовах війни відшліфовувався надзвичайний, навіть можна сказати – надприродний. Неодноразово дід переповідав історії про знайомого розвідника, який, коли потрібно, завжди міг дістати «язика» начебто з-під землі. Відразу після війни йому довелося наглядати за роботою німецьких полонених і побувати в Німеччині. Він з великим захопленням розповідав про їх працелюбність, акуратність, чесність. У цих розповідях не відчувалося ані краплини ненависті. Він ще тоді зрозумів: ці люди вміють господарювати, у них є майбутнє.
Після війни, зрозуміло, почалася відбудова зруйнованого. Переможці, що виграли війну і пізнали справжню ціну життя, вірили в майбутнє, щасливе майбутнє. На фоні вчорашньої війни воно здавалося таким реальним. Можливо, не для них, то для дітей. Було відчуття сили, і це додавало наснаги. Вони забули про себе, бо мали ідею – зробити щасливим, забезпеченим, мирним життя своїх дітей. Тим самим компенсуючи власну недолю. Це була благородна ідея. Але в цьому існувала велика загроза. Зацикленість на ідеї може надихати, але забирає надто багато енергії. Ідея підкорює. Хіба це правильно, коли людину щось підкорює? Хіба така людина не стає більш незахищеною?
Я знаю: людина може витримати які завгодно страждання заради ідеї. І не може жити, коли втрачає зміст свого існування. Надія помирає останньою, і сьогодні, очевидно, ми ще надіємось. Попри те, що нас позбавлено вистражданих багаторічних заощаджень, тобто щасливого, забезпеченого майбутнього наших дітей, тобто власне ідеї. І відразу, автоматично, було втрачено надто багато енергії нації. У цьому-то якраз і полягала загроза. І розплата, аж надто жорстока: повна апатія, спустошеність. Хоч... це навряд чи зломить. Наш народ витримував і не таке, загартований. Але втрачену енергію доводиться довго накопичувати. Чимало бажаючих скористатися цим безпорадним станом. Від цього не легше. Ми маємо вчитися на власних помилках і робити це швидко. Має бути ідея – як рушій прогресу, але не повинно бути ідеалізму. Адже наші діти завтра навряд чи будуть щасливими враз, тому що для цього будуть створені всі умови. Ні, ми їх маємо навчити бути щасливими, гідними, впевненими у собі – вже сьогодні. Навчити – це значить передати свій стан душі. Вони й самі це переймуть ще з раннього дитинства. А слова – їх не чують. Важливо лише те, якими ми є, а не чим володіємо, бо це останнє можна запросто втратити. Наступить апатія і криза взаєморозуміння.
У післявоєнні роки щастя здавалося таким близьким і жертовності було так багато. І дуже важко говорити сьогодні, що жертовність до самозабуття, невміння щасливо жити в реальному сьогоденні, мирячись із тим, із чим миритись не слід, ідеалізм – це вади. Бо щастя – це коли немає війни. Сприймай навколишню дійсність на фоні війни — і буде привід для ейфорії навіть сьогодні, принаймні будуть сили все це стерпіти.
Війна не покидає.
Історія не вчить.
ВІД РЕДАКЦІЇ: Ми щиро дякуємо усім читачам, які відгукнулися на пропозицію «Дня» і надіслали листи зі спогадами про найпам’ятніші події воєнного часу, які суттєво вплинули на подальшу вашу долю.
