Я вважаю, не треба цнотливо червоніти і розмірковувати про якісь екологічні або життєзабезпечуючі складові претензії Росії на Тузлу. І те й інше внаслідок закінчення будівництва дамби може тільки ускладнитися. Йдеться тільки про економічну складову — контроль над Єнікальським фарватером і контроль над ресурсами дна Азовського моря. Усе інше — лише відмовки з метою загримувати грабіжника у войовничого поборника справедливості.
Тому я не повторюватиму фактологічне обгрунтування позицій і російської, й української сторін. Їх уже достатньо виклали і в пресі, і в телевізійних виступах, і в Інтернеті.
Позиція Росії емоційна, формально етична й абсолютно непродумана. Адже із системи російських доказів випливають три колізії.
КОЛІЗІЯ ЛОГІКО- ІСТОРИЧНА Росія стверджує, що Тузла є геологічним і географічним закінченням Таманського півострова та перейшла до України у результаті неетичних державних рішень. І це цілком слушне зауваження. Геологічно і географічно Тузла справді належить Тамані. Але з якого часу геологічні та географічні міркування є обгрунтуванням становлення державних кордонів? Зворотних прикладів багато: одна невелика скеля геологічно не менш безумовно належить Піренейському півострову, проте Гібралтаром володіє не Іспанія, а Велика Британія. Географічно Аляска безумовно тяжіє до Канади, але ні в кого не виникає сумніву в правомочності існування цього американського штату.
Мають слушність росіяни і в оцінці подій 1954 року. Так, неетичність передачі Криму Україні зі складу РРФСР викликає мало сумнівів. Втім, це здійснений історичний факт. А відміняти історію не потрібно навіть Росії. Адже тоді можна зацікавитися питанням, а що таке Кубань? Я не відкрию страшну економічну таємницю, коли пригадаю, що земля лише тоді чогось варта, коли її обробляють. А в ХVIII столітті, після походів російського васала, калмицького хана Дон Дук Омбу (в 30-х роках) і суворівських диво-богатирів в 60-х, Кубань була безлюдним краєм. Для того, щоб пересвідчитися, хто стояв біля витоків перетворення Кубані на російську житницю, достатньо приїхати до Тамані й оглянути пам'ятник Українським козакам Савви Білого. В українському корінні Кубані не сумнівалися і самі росіяни, як, наприклад, найкращий дослідник історії цього краю, генерал-лейтенант російської імператорської армії О.І. Попка (в книжці «Чорноморське військо»). Отже, якщо після закінчення будівництва дамби (якщо, боронь Боже, таке станеться) український прапор буде піднято над столицею Кубані — Краснодаром, історичне обгрунтування цієї події зліпити буде більш ніж просто.
Але головне в іншому. І передача Тузли Криму в 1941 році, і передача Криму Україні в 1954 році були, хай навіть формально, ініційовані в першому випадку вищим органом РРФСР, у другому — вищим органом Радянського Союзу. Тобто тими державними утвореннями, правонаступником яких вважає себе Російська Федерація. Принаймні, судячи з того, як вона вчинила з активами СРСР за кордоном. Адже СРСР як державне утворення фактично зруйнував усю структуру Російської імперії, і її правонаступником СРСР себе не визнавав (досить пригадати ставлення Радянського Союзу до царських боргів). Тому посилання росіян на Указ Сенату Російської імперії від 1878 року є, щонайменше, некоректним. Адже самим фактом свого утворення СРСР скасував усі постанови Сенату Російської імперії.
КОЛІЗІЯ ФОРМАЛЬНО- ЮРИДИЧНА
Суперечка навколо Тузли, з юридичного погляду, є майновою суперечкою двох суб'єктів господарської діяльності. У такому випадку формально її вирішення має регулювати Цивільний кодекс. Але тоді Росія безнадійно спізнилася, оскільки стаття 71 Цивільного кодексу України визначає термін позовної давності — три роки. У російському законодавстві існує аналогічна стаття.
Припустимо, ми погодимося, що права Росії було порушено в 1941 та в 1954 роках. Припустимо навіть, що їх було порушено в 1991 році при виникненні сучасної Російської Федерації (хоча за статтею 77 ЦКУ «зміна осіб у зобов'язаннях не призводить до змін термінів позовної давності»). Але тоді чому цей «позов» було подано через 12 років після порушення прав однієї зі сторін. І що це — прагнення до справедливості чи молодецьке бажання пограти м'язами після заяви Путіна про наявність у Росії «дуже серйозних ракет»?
КОЛІЗІЯ СИСТЕМНА
Останні тридцять років мир у Європі переважно підтримувався Заключним Актом Хельсінкської Наради 1975 року, що проголосив непорушність післявоєнних кордонів. Розвал соціалістичної системи йшов також у рамках цього Акту: політичну незалежність отримували тільки федеральні суб'єкти — республіки СРСР, ЧССР і Югославії. Єдиний до цього часу прецедент — відторгнення Косова в Сербії. Але, по-перше, нічого хорошого з цього не вийшло. І, по-друге, косовську проблему вирішувала не одна країна, а міжнародна спільнота за фактами етнічних чисток. У цьому випадку нічого подібного немає — зміну кордонів намагається здійснити окремо взята країна з метою дотримання своїх економічних і стратегічних інтересів. І якщо це станеться, то виникне прецедент. Для України це смерть: територіальні претензії до неї можуть висунути також Румунія, Угорщина, Польща. Адже аби почати, а там воно й піде: існує ще Каталонія, Добруджа, Рур тощо. Зрештою, існує Східна Прусія, яку з Росією, крім права сили, пов'язує тільки факт карбування в 1760 році монет із граматичною помилкою: «Єлизавета — король Прусії». Зрештою, можна все звести до абсурду і пригадати про права Італії (Риму) на практично всю Південно-Західну та Центральну Європу.
На рубежі ХIX — XX ст. винайшли «дипломатію канонерок». Схоже, нині ми присутні при народженні нової дипломатії — «дипломатії дамб». Питання тільки в тому, куди потягне наступну дамбу Росія. До Аляски? До Хоккайдо? До Стамбула?