Олена Мельниченко народилася в Прип'яті за півтора роки до аварії на ЧАЕС. Вона погано пам'ятає цей період життя, проте він не пройшов для неї безслідно. Олена — людина, яка евакуйована із Зони відчуження. Можливо хтось подумає, що її розповідь буде сумною та трагічною, але я б не радила так це сприймати. Уявіть собі 21-річну гарненьку дівчину, оптимістку, впевнену в собі та своєму майбутньому. Говорить: «Якщо не з гумором, то ніяк...»
Утім, надамо слово самій Олені:
— Мої батьки родом із Кривого Рогу, там і брат народився. Потім отримали роботу на ЧАЕС і, зрозуміло, переїхали в Прип'ять. Там уже народилась я.
Аварія сталася в суботу, коли відбувалися різні вилазки на природу, весілля, майовки. Ну, зрештою, все цвіло та пахло, й люди повиходили на вулицю. Ми з мамою їхали до родичів у Кривий Ріг і дорогою зустріли знайомого. Він нам і сказав, що вибухнула атомна. Мама не могла повірити: «Та ти що! Якби це сталося, ми б із тобою тут не стояли. Узагалі, що за маячню ти говориш?» Потім, у процесі розмови, вона вже зрозуміла, що це — не жарти...
Офіційно оголосили про аварію лише через три дні. 26 та 27 квітня незрозуміло чому містом їздили машини та поливали вулиці. Усі не могли зрозуміти: для чого вони це роблять? Як виявилося, намагалися ніби помити вулиці.
Напередодні ввечері мама зготувала курку та виставила її на балкон (Прип'ять тоді була дуже чистим містом. Вантажівки ним не їздили, для них були дороги на околицях. Не було заводів, смогу, вихлопних газів. Тільки легковики їздили). А вночі все бахнуло... І ми, виходить, з'їли ту курку, яку їсти було категорично не можна. У мене, як результат, — виразка, проблеми з кишечником, брат спить більше двох діб, у батьків також проблеми. Мама бігала зі мною по лікарях, але не всі вони адекватно реагували. Було заборонено пов'язувати хворобу з опроміненням, ніхто цього не робив. Зрештою, вона випросила направлення до Москви. Я вже не пам'ятаю подробиць, але мене там врятували й таки поставили діагноз: променева хвороба.
До цього я не хворіла взагалі. Мене загартовували за системою Нікітіна. Зимою вранці мене виносили на балкон, ногами в сніг, я там стояла 30 секунд, а потім заносили назад. Тобто була абсолютно здоровою людиною, що кардинально відрізняється від теперішньої ситуації.
— А як проходила евакуація?
— Оголосили, що відбулося незначне підвищення радіаційного фону. Сказали взяти одяг та їжу на три дні та поїхати в найближчі села. Паніки не було. Багато хто думав, що справді повернеться через три дні. Просто, можливо, це був такий хід, щоб люди не набирали із собою радіоактивних речей. Бо говори-не говори, що їх вивозити не можна, не так легко все покинути. Потім мародери все одно розікрали. Під час евакуації нас перевіряли дозиметрами, але всі вони ламалися, бо зашкалювали показники. Люди по кілька разів проходили через спеціальні душі.
Потім познімали з нас увесь одяг, дали медичні халати й відправили на чисті території. Ми поїхали до Кривого Рогу. Через кілька місяців нас оселили в Енергодарі. Там спеціально для чорнобильців звели будинки. Було трохи не по собі: тільки-но з атомної й знову туди ж. З одного боку, це — зона ризику, але з іншого, Прип'ять — місто енергетиків, тому це був спосіб забезпечити всіх роботою. Боялися, але не було іншого виходу: треба заробляти гроші, годувати сім'ю. А в Енергодарі була ще молода АЕС, багато робочих місць...
— Ви більше не поверталися у свою квартиру?
— Я не була. Тато туди майже одразу поїхав за документами. Квартиру я бачила два роки тому на відео. Мамина сестра з чоловіком поїхали туди на екскурсію й зняли на камеру. Порожня квартира, як і всі. Висіла люстра, валявся мій червоний черевик, дитяче харчування, залишки меблів. Дивитися, звичайно, на це було... Дивне відчуття. Можна сказати, що я цього не пам'ятаю, але воно таке рідне, десь знайоме. До кінця так і не змогла додивитися, мені навіть фізично стало погано. Напевно, якась енергетика недобра.
— Вам тоді надали якусь допомогу крім квартири?
— Не пам'ятаю конкретну суму, але допомога була. Нам цього вистачило на меблі, та ще трошки лишилося. Якби стільки ж дали зараз, то було б багато, але коли не маєш абсолютно нічого, це, звичайно, мало. За квартиру платимо 50%, безкоштовно їздимо в міському державному транспорті. Пам'ятаю, в школі мене звільняли від екзаменів і однокласники страшно заздрили. А я ліпше б іспити складала, аби тільки нічого цього не було. Тому що коли я ношу свої три по 96 сторінок медичні картки, то мене питають: «Дитино, скільки тобі років? Дев'яносто?» — «Ні, — кажу, — двадцять один...»
— У вас у сім'ї всі мають статус чорнобильця?
— Так. У всіх друга категорія, бо перша — лише для ліквідаторів. Раніше були безкоштовні ліки, бо дуже багато їх потрібно. Чорнобильці взагалі були складними пацієнтами. Лікарі не знали з якого боку до нас підійти. Що одному допоможе, іншому нашкодить. Інколи навіть не знали чим лікувати, бо весь організм хворий, а реакція на медикаменти невідома. От я антибіотики не переношу, а є такі хвороби, які лише ними лікуються.
Потім ці пільги скоротили. Зробили окремий список безкоштовних препаратів, куди багато чого потрібного не входило. Зараз, якщо не помиляюсь, його ще більше хочуть зменшити чи взагалі відмінити. Натомість зробити грошову компенсацію. Не знаю, наскільки це ефективно. Я не вірю, що мені дадуть таку суму, якої вистачить на нормальне лікування. Воно потрібне, а не подачки типу безкоштовного нафтизину чи проїзду, до того ж не скрізь.
— Багато грошей витрачаєш на лікування?
— Та не те слово! Просто страшні суми! Цього року їздила до Києва в безкоштовну клініку для чорнобильців. Для того щоб пройти певний огляд, часто треба йти в інші лікарні, бо в цій нема спеціального обладнання. А в інших, ясна річ, про безкоштовне навіть не йдеться. Томографія коштує 300 — 400 гривень. Я не могла її не робити, тому що були підозри на пухлину мозку. Ну й у цілому це обійшлося у понад 2500 гривень. Ось таке «безкоштовне» лікування. Ну й знову ж — медикаменти. Уже про щось на кшталт шприців та крапельниць не говорю. Коли мені черговий раз дають рецепт, то там завжди гривень на 300. А не купити цього я не можу, бо знаю, що потім буде погано. Елементарно, коли я навіть не висплюся, то вранці встаю й одразу лягаю назад, бо не можу ходити, падаю та втрачаю свідомість.
— А ти з лікарями радилася з приводу своїх майбутніх дітей?
— Якщо чесно, то мені страшно. Боюсь, чи взагалі витримаю пологи. Вегето-судинна дистонія, інцефалопатія, зір поганий — це дуже велика напруга. Правда, в мене — не вегето-судинна дистонія, а щось серйозніше, просто раніше того не можна було писати. Боюся питати, бо приблизно знаю, яка на мене чекає відповідь. Хронічних хвороб маю дев'ять чи десять. Це — враховуючи те, що до 1986-го я була абсолютно здоровою. Зараз треба поновляти документи, які підтверджують променеву хворобу — тобто чи вона, бува, нікуди не ділася. А це знову — час та гроші.
— Що зараз із батьками?
— Вони продовжили працювати за тими ж спеціальностями в Енергодарі. Мама вже на пенсії.
— Як вам пояснювали причини аварії?
— Та було багато версій. Казали, що була помилка при побудові. Були розмови, що скоротили процес охолодження блоку: замість шести — семи діб дали три. Та багато версій... Тут хай спеціалісти розбираються.
— Не хотілося з'їздити в Прип'ять?
— Мені здається, що я не витримаю цього. Важко передати, чому. Це так само, як розповіді ветеранів про війну. Ми не можемо її відчути, бо не жили тоді... Зрозуміти в змозі лише ті, для кого це було реально, тільки вони це можуть усвідомити...
