1941-го, шістнадцятирічною, вона стала санітаркою, а згодом була медстатистиком сортувально-евакуаційного госпіталю на Південно-Західному фронті. З ним пройшла усю війну, потім працювала журналістом у Чернігові, навчалася в Харкові, згодом — знову журналістська робота, але вже у Кривому Розі; нарешті, викладала історію в місцевому педагогічному інституті. Гадаю, для початку цих відомостей про журналістку і краєзнавця, почесного громадянина Кривого Рога Тетяну Петрівну Воронову досить. Особливо допитливі можуть скористатися «Вікіпедією». А я маю розповісти про її таланти, обіцяні в заголовку. Згода, шановний читачу?
Талант перший, журналістський. Якось довелося Вороновій спілкуватись зі знаменитим директором заводу «Криворіжсталь» Анатолієм Бородуліним. Керівник цей журналістів недолюблював, хоча до нашої героїні його ставлення було приязним. І Воронова скористалася цією обставиною — запропонувала поважному директорові — увага! — самому написати замітку про успіх прокатників у міську газету «Червоний Гірник». І Бородулін при ній написав ту замітку! Не дивно, що коли замітку ставили в газету, то, за словами самої Тетяни Петрівни, «колеги в редакційному кабінеті нагадували дійових осіб німої сцени гоголівського «Ревізора»...
Талант другий, краєзнавчий. Вулиця Степана Тільги (колишня Революційна, на Соцмісті). Нехай уява перенесе нас, пропонує Воронова, до Кривого Рога 1920 — 1930-х років. Будується завод «Криворіжсталь», сім’ї будівників живуть у землянках та бараках. І ось за кілька років до пуску заводу зводяться перші п’ять будинків — у чотири поверхи. Стиль — модний тоді «конструктивізм».
Будинки — добротні та надійні — служать мешканцям і зараз. На одному з них встановлено меморіальну дошку, яка свідчить про зведення влітку 1931 року першого з п’яти будинків бригадою Михайла Сутермана. Тут особлива аура, яку можна назвати історично-романтичною. Які назви: діловий клуб, кінний двір, базарна площа...Вони — ще зі старовинних часів. І наостанок: проектував той будівельний «п’ятачок» молодий архітектор із Києва Володимир Заболотний. Той самий, за чиїм відмінним проектом згодом було побудовано палац... Верховної Ради України.
І нарешті, третій талант, психологічний. У практичній психології існує правило: «Можна досягти видатних успіхів, якщо людина з невтомною постійністю займається своєю головною справою». Давайте боятися стереотипів! До речі, Воронова їх боялася. Зокрема, вона принципово не вважала себе пенсіонеркою. І ось результат — її розквіт як журналіста-краєзнавця припав саме на час, коли, формально, вона перебувала на заслуженому відпочинку! Головний редактор «Червоного Гірника» Володимир Савруцький, за якого газета набула другого дихання, надав Вороновій хороші умови для ведення рубрики «Ріднокрай». А мені, продовжувачу з 1990-го справи Савруцького, випала нагода ще й готувати разом з Тетяною Петрівною книжку «Газета і місто. 70 років разом», яка отримала високу оцінку журналістського загалу. Згодом ми, червоногірничани, висунули ведучу «Ріднокраю» на здобуття звання Почесного громадянина міста.
...Ось я і розповів про три таланти Воронової. Але чому саме зараз і навіщо?
Наприкінці січня наступного року відбудуться Вороновські краєзнавчі читання. Присвячені пам’яті цього патріота нашого міста, пройдуть вони вже вп’яте в одній із найбільших і найстаріших Десятій міській бібліотеці, яка спеціалізується на краєзнавстві. Читання ці — добра ініціатива її завідувача Ганни Бовдуй. Вона разом з аспірантом-істориком нашого педагогічного університету Віталієм Лисенком нещодавно підготувала й цікаве наукове видання «Вороновські краєзнавчі читання. Випуск перший». Що особливо добре, половина авторів публікацій — старшокласники.
Мене давно цікавить тема особистості і... провінції. Це ж цікавило і Воронову. Провінційність — не кілометри від столиці, а застій думки! Цікаво, що нас єднало й це — моїм учителем у журналістиці був видатний спецкор «Известий» Анатолій Аграновський, а Воронова пишалася членством у клубі друзів... цієї ж газети! Додам, що свого часу на захист пам’яті нашого видатного земляка Василя Скопенка я, на пропозицію Воронової, надіслав листа від редакції до Міністерства закордонних справ Польщі. Підсумую: хіба не варто рівнятися на Воронову, насамперед молодим, тим, хто шукає себе, «стає на крило»?
Подумалося: чи не перехвалив я «Вікіпедію»? Адже там досі нічого немає про Вороновські краєзнавчі читання. Що ж, потурбуємось. Знай наших! До речі, свого часу Воронова запропонувала рубрику в газеті саме під такою назвою.
