Микола Степаненко — людина зі світлим, відкритим поглядом, закохана у філологію. Професор, доктор філологічних наук, академік, ректор Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка, член Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України, а ще знаний український мовознавець, глибокий дослідник мудрого слова Олеся Гончара. Недаремно епіграфом до його відомої монографії «Публіцистична спадщина Олеся Гончара (мовні, навколомовні й деякі інші проблеми)» взято слова українського класика: «Дякую Богові, що дав мені народитися українцем». Учений-гончарознавець, людина, що випромінює добро, тепло й любов.
Усе життя професора Степаненка пов’язане з Полтавщиною. Закінчив восьмирічну школу в селі Великоселецькому, що на Оржиччині, Кременчуцьке педагогічне училище. Учителював у селі Великі Будища, що поблизу оспіваної Миколою Гоголем Диканьки. І ось майже 30 років творчої праці єднає його з Полтавським національним педагогічним інститутом (університетом) імені В.Г. Короленка. Тут пройшов нелегкий шлях від асистента до ректора: старший викладач, доцент, професор, завідувач кафедри української мови, перший проректор, декан факультету філології та журналістики, ректор. Кожен перебулий день цього чоловіка — постійне відкриття чогось нового. Боронь Боже, перетворити цей Божий Дар на суцільні сірі будні. Він постійно прагне до відкриттів — і доля винагороджує його за це. Його наукове поле розлоге, рясно всіяне вагомими філологічними набутками. Він досліджує проблеми граматики, історії та стилістики української мови.
Микола Іванович Степаненко — заслужений діяч науки і техніки України, лауреат дуже багатьох премій. До розкішного наукового доробку сьогодні додалися ще дві книжки — «Літературно-мистецька Полтавщина» (енциклопедичний довідник), «Думки вголос і про себе» (публіцистичні, мовознавчі, літературознавчі розмисли). Вони щойно побачили світ, а вже мають багатьох прихильників і шанувальників. Полтавщина по праву пишається Миколою Степаненком як науковцем-мовознавцем, журналістом, краєзнавцем, публіцистом, майстром художнього слова, справжнім педагогом і просто мудрою людиною.
На особливу увагу заслуговують літературознавчі праці, присвячені творчості Олеся Гончара: уже згадана монографія «Публіцистична спадщина Олеся Гончара: мовні, навколомовні й деякі інші проблеми» та «Літературний простір «Щоденників» Олеся Гончара», наукове видання «Світ в оцінці Олеся Гончара: аксіосфера щоденникового дискурсу письменника», науково-популярне видання «Духовний посил Олеся Гончара (за матеріалами «Щоденників» письменника)».
Ректор Микола Степаненко ставиться до свого великого наукового колективу вимогливо й доброзичливо. Саме в такій атмосфері народжується повага й висока відповідальність за честь альма-матер.
Професор Степаненко належить до рідкісної категорії дослідників, які мають універсальний науковий досвід. Сучасний учений часто покладається на пам’ять комп’ютерну, тоді як професор Степаненко — на пам’ять власну. Готовий будь-якої миті видобути з її сховку відповідний файл інформації й щедро поділитися з жадібними знань.
У чому ж секрет професора Степаненка? У тому передовсім, що він поєднує в собі одночасно стільки іпостасей — устигає всюди: плідно працює в науці, веде за собою цілу студентсько-аспірантську армію, виховує патріотів, є учасником культурологічних, мистецьких, громадських подій полтавського й всеукраїнського рівнів.
...Потрапляєш до приймальні ректора, усе на своїх місцях: акуратно, сонячно, по-діловому стильно й по-домашньому затишно. Переступаєш поріг кабінету — потрапляєш у царину порядку. Та погляд заворожує ікона Святого Миколая — покровителя всіх дітей і студентів. Робоча територія ректора Миколи Степаненка починається з пам’яті... Котяться й котяться звичайні будні: лекції, плани, візити, зустрічі, презентації, круглі столи, виступи на радіо й телебаченні... Часточка історії університету — то вже і його власна історія. Завжди бадьорий, трохи бентежний і мрійливий, безумовний авторитет для викладачів, студентів, науковців. Він — людина природної внутрішньої культури, делікатності й глибокого погляду на життя. Він щасливий, бо працює за покликанням і обдаруванням. Це його «сродна праця». Бо: «Хто думає про науку, той любить її, а хто її любить, той ніколи не перестає вчитися, хоча б зовні він і здавався бездіяльним». (Григорій Сковорода).
