Всі розмови про люстрацію будь-якого роду упираються у вельми банальну зараз пострадянську конкретику: чи був хтось кадебешним агентом — інформатором, членом КПРС і т.д. і т.п. Чому так? Та тому лише, що так найлегше людину знищити, відразу та остаточно. Навіщо чекати якихось там процедур — обговорень-дискусій, якихось там вироків, судів, якщо можна вже сьогодні — в даний момент поставити на конкретній людській долі жирну й останню крапку? Це ще дуже радянське ставлення до життя: «немає людини, немає й проблеми...». І чим швидше її (цієї людини) немає, тим швидше з’являється ілюзія чогось остаточно досягнутого й здійсненого. Але настає час, і доводиться за цей міраж розплачуватися — найнесподіванішим то іноді страшним чином...
У всіх нас ще дуже живучий, все-таки, розум «сходового типу»: надто вже полюбляємо уявляти себе на місці іншої людини, але... заднім числом. Можливо, тому ми такими безпринципними, безсовісними й безпорадними буваємо на своєму місці? Цій інший ми при цьому не співчуваємо, не співпереживаємо, а всього лише вишукуємо в її житті сам лише факт-компромат. Авжеж, ми все це робимо для нашого «щасливого» сьогодення і такого ж «прекрасного» майбуття...
Але щастя — категорія неперехідна та не походить ззовні. Щастя не приходить звідкись, тобто це внутрішня, сутнісна категорія — стану будь-якої людської душі. Щастя — дар Божий, причому дане воно людині абсолютно задарма. Ось тільки його завжди більше, коли ми любимо, дякуємо, співчуваємо та співпереживаємо. І менше, коли ми ненавидимо, сваримося, б’ємося, знищуємо будь-кого і замикаємося потім у своїй озлоблено-задоволеній самотності...
