Проблема нашої рідної мови — проблема української нації. Коли народжується дитинка на світ, вона у різних народів називається по- різному: «младєнєц», «боно», «малюк» і т.д. В Україні маленьке дитятко називається немовля. Новонароджене дитятко — людина, але не мовить ні слова, тому так важливо, саме для українця, щоб дитинка заговорила, аж тоді вона стає людиною в повному розумінні цього слова.
Чому саме для української нації таке значення має мова? Наша мова — це не тільки засіб спілкування, а генетичний код нації. Мова — це як фізика, математика, і ставлення до неї має бути таке ж, як до точних наук. Ми наймирніша країна у світі. Віддали добровільно атомну зброю, а у світі цінують тільки силу. Виходить, що тільки мова, пісня, культура, книжка, мистецтво, засоби масової інформації можуть врятувати нашу націю. Наша мова — наш захист, наш щит. І якщо ми зуміємо захистити свою мову, то будемо зі щитом, а не на щиті.
Слова Тараса Шевченка виявились пророчими:
Доборолась Україна
До самого краю
Гірше ляха свої діти
Її розпинають.
Іде тотальне знищення української культури, мови, мистецтва. Російські «кінотаври» «з’їли» наші українські кіностудії. По телебаченню демонструються іноземні фільми жахливого змісту. Відбувається процес клонування людських душ. Телебачення — це реклама насильства, проституції, сороміцьких шлюбів та іншої гидоти. Найголовніше — знищення української мови. Слова-покручі, русизми, жахливий суржик, невірно поставлені наголоси й под. До речі, що таке культура? Це самообмеження. Ось це можна, а це не можна в жодному разі.
Сім мільйонів наших співвітчизників працюють за кордоном на чужі держави. Виїхали люди з вищою освітою, ініціативні, в розквіті сил — словом, цвіт нації. А як бути нашим дітям з поняттям «батькова сила і мамина ласка»? Нині діти спілкуються якимось новітніми словами — сленгом. Тільки чуєш: кльово, класно, прикольно, потяжно. О Боже! Невже цей сленг увійде в наші уста назавжди? Як привітатися, має знати кожен громадянин України. Споконвіку існує форма привітання: «Добрий день». Люди бажають одне одному доброго дня, а не запитують, чи добрий день. Коли вітаєшся: «Добрий день», а у відповідь чуєш: «Добрий», — то маєш уяву про інтелект співрозмовника.
Можна багато говорити про забруднення нашої мови, але сьогодні хочу написати про конкретний приклад. Усі ми є покупцями, і кожен ходить за покупками: на базар, до магазину. Тепер багато товарів нам постачають із західних держав і з Росії. Як написав поляк чи росіянин, так і пишуть наші продавці. Відбувається ополячення і русифікація нашого народу. Наприклад: «підгорлиця» замість «підгорля». Горлиця, дикий голуб, має шию, покриту пір’ям, і ніякого м’яса. Курячі «хвости» замість «гузна», курячі «окорочка», «четвертинки» замість «стегна». Щоб була четвертинка, то в курки має бути чотири лапи. Багато можна писати про ці «назви» товарів. Чому я пишу про ці речі? На початку року я писала особисто міністру освіти п. Кременю листа на цю тему, але відповіді не отримала. Мене цікавить одне: чи є узаконена українська термінологія назв харчів, які ми споживаємо? Як називаються шматки м’яса, свинини, воловини, баранини, курятини тощо? У минулі роки в усіх м’ясних відділах висіли плакати «Раздєлка туші». Навіть у такий спосіб Росія захищала свій мовний простір. У книжці Ольги Франко «Практична кухня», що побачила світ у 1929 році у м. Коломиї, українською мовою описано все: від різних закусок до таблиць поділу шматків м’яса тварин (одна із них представлена на малюнку. — Ред. ).
До речі, споконвіку у нас була городина, яровина, садовина. Плоди фруктових дерев називали овочами. Тепер овочі в землі, а фрукти на дереві. А чому? Як викладають і якою мовою у вищих кулінарних закладах — не знаю.
Потрібні технічні словники, адже це актуально. За одинадцять років багато назв-покручів уже прижилися і увійшли в нашу повсякденну лексику. Якщо не зарадити справі негайно, то буде пізно — люди звикнуть. А цього допустити не можна. Варто, напевно, повернутися до нашої історії. Насамперед звернутись до першоджерел. Про все це багато написано в «Історії України- Руси» Михайла Грушевського (том 1, розділ 5).
Шановні читачі, не будьте байдужі до долі нашого українського слова!
