З особливим нетерпінням чекав появи нових книжок із серії «Бібліотека газети «День». Гортаючи їх, переконався ще раз у якості газетних публікацій, які мали широкий розголос за останні декілька років. Збіркам статей «Екстракт +200» належить, без перебільшення, виняткове місце у творенні читацького середовища, за що редакція заслуговує на нашу щиру подяку. Похвально, що вони з’явилися, як відзначили в анотації самі їхні упорядники, з метою «продовження вдумливої розмови газети «День» зі своїм читачем про те, з яких історичних обставин вийшло українське суспільство і до яких наслідків призводить хронічне «прогулювання» уроків історії». Поштовх до написання листа дала мені напрочуд цікава передмова головного редактора газети, надрукована в третій частині двотомника «Екстракт +200».
«Мені дуже сподобалося, — з надзвичайною проникливістю відзначає автор, — коли під час одного з телеефірів учасник міжнародного кінофестивалю в Києві, вишуканий Отар Іоселіані якось так дуже твердо і ясно сказав: послухайте, українці, ви ж великий народ, ви ж країна Довженка, Савченка, Параджанова, Іллєнка... То повідомте ж про себе світу!.. І далі каже: я, грузин, приїхав, щоб сказати вам про це. Прозвучало — як холодний душ. Він правильно додав: і якщо ви це зробите щиро й від душі, то весь світ це оцінить...» Класна порада! Чи потрібно це нам? Так. Зрештою, весь текст «Слова до читачів» працює на підтвердження такої думки.
Як на мене, інтелектуальна його цінність полягає в тому, що воно, по-перше, пробуджує інтерес до нашого минулого, а по-друге, ніби заохочує читача до спроби самому «прояснити не менш складну, суперечливу та заплутану новітню українську історію». У вступі досить багато глибоких роздумів, що заслуговують на цитування. Ось один із них, глибоко занурений в українську генетичну пам’ять: «Українство після ХХ століття я вважаю феноменом, що потребує глибокого вивчення. Це справді диво в майже біблійному сенсі цього слова: під час Першої світової війни — Україна театр військових дій — «Марсове поле Європи», потім більшовицька збройна інтервенція, кровопролитна Громадянська, жорстокі репресії. Страхітливий терор голодом 1932—1933-го. Друга світова війна — Україна повністю окупована і воює на двох фронтах. Безмежний героїзм. Мільйони жертв. Голод 1946—1947-го... Війна Радянського Союзу проти Української повстанської армії. Репресії проти духовенства й інтелігенції, тієї, що вціліла, й тієї, що «наросла», як писав Микола Вінграновський, від «наших худеньких матерів».
І в стані такого, здавалось би, безнадійного каліцтва народ спромігся здобути незалежність. Хіба це не привід для гордості?..» Цілком поділяю таку думку. Україна вистраждала свою свободу! Молоді корисно було б узяти до рук книжки, які доносять до нас реальний образ минулого. Уявити, відтак, звідки ми вирвалися і чого нам слід надалі уникати.
Я бачу дуже великий сенс у тому, що така вагома постать в українській журналістиці, як головний редактор газети «День», привертає увагу до питання, що належить до національних пріоритетів. Не маю жодного сумніву, що багатьом добре відомо: то не єдиний привід для гордості шанувальників української історії. У контексті сучасного бачення суспільно-історичних фактів мимоволі згадуються й інші. Зокрема, не кожен знає, що наша рідна Україна є ще й унікальною країною в усьому світі. А полягає ця унікальність у тому, що, на відміну від усіх без винятку народів, лише український народ зазнав такого тривалого, безперервного іноземного поневолення.
А тепер пригадаймо, як усе перспективно розпочиналося. Веду то того, що в стародавні часи, коли багатьох сучасних країн, у тому числі Росії, ще й на світі не було, виникла могутня європейська держава — Київська Русь-Україна. Спеціальні наукові дослідження довели: ця держава була сильною не лише в політичному, воєнному, економічному, а й духовному відношенні. Вона запровадила християнську віру, розвинула високу культуру, освіту, запровадила основи демократії тощо. І завдяки цьому поступу тривало б піднесення нашої держави серед інших, якби її, за оцінкою компетентних фахівців, не спіткала трагедія, що докорінно послабила засади державності та спричинила затим її загибель: київські князі із покоління в покоління роздавали у володіння своїм синам усе нові й нові землі й тим самим дедалі більше дрібнили, тобто руйнували власну країну. Як наслідок такої внутрішньої руйнації, яку до того ж супроводжували міжусобні князівські суперечки, конфлікти, а то й війни, Київська Русь-Україна втратила своє державне самоуправління та виявилася безсилою проти татаро-монгольської навали, що підкорила її.
З огляду на це доречно послатися на варту нашого зацікавлення одну журнальну публікацію, яка свідчить про це таким чином: «З тих пір розпочалося поневолення України, її народу:
— Монгольською Ордою — 123 роки (1240—1363 рр.);
— Литвою — 206 років (1363—1569 рр.);
— Польщею — 85 років (1569—1654 рр.);
— Царською російською і більшовицько-комуністичною радянською імперіями — 337 років (1654—1991 рр.).
Тобто іноземне поневолення тривало безперервно 750 років» (Береговий Ярослав. Чи нікчемний ми народ, українці?! // Педагогіка толерантності, № 3, 2008. — С. 77—78). Ці цифри вражають. Бо від такої тривалості іноземного гноблення, якого зазнали українці, ніхто в світі більше не страждав. А сам цей неабиякий історичний факт засвідчує, що для українського суспільства поневолення, яке розтягнулося на сім з половиною століть, не минулося просто так, воно залишило великі наслідки.
Те, що український народ уцілів, зберіг себе за всіх історичних випробувань, можна назвати унікальним, феноменальним явищем. Хіба то не прямий доказ його витривалості, сили духу, могутності? Хіба це не має бути предметом законної гордості кожного українця? Адже за умов підневільного середовища український народ не лише зберіг, а й значно розвинув свою віру, мову, культуру, традиції, звичаї, тощо, що є підѓрунтям його духовної самостійності, його існування. Водночас чимало народів за незрівнянно коротші періоди іноземного поневолення все це втрачали й безслідно зникали з лиця землі.
Безперечно, має рацію академік НАН України Іван Дзюба, який наголошував: «...Насправді ми навіть не уявляємо всієї величі нашої країни та складності й проблемності її суспільства. Кожен знає лише невеличкий фрагмент історії, до того ж у власному розумінні. А в нас безліч талантів у науці й мистецтві. Коли аналізуєш такий колосальний вантаж інформації, відчуваєш повагу, подив і захоплення землею, на якій живеш...» (цитата з книжки Український BEST. Книжка року-2002. — Київ: Радуга, Книжник-Review, 2003. — С. 170). Це правда. Такий підхід стимулює до серйозної роботи, яка покликана значно розширити наші уявлення про Україну та українців минулої доби й сьогодення. Дуже позитивно, що редакція високоавторитетного всеукраїнського видання постійно дбає про це.
Уміщені в «Екстракті +200» тексти — прямий доказ тому. Серед його здобутків на особливу увагу заслуговує ѓрунтовне дослідження «Наші Ньютони та Галілеї» (про Топ-50 української науки ХХ століття), яке здійснив відомий історик Станіслав Кульчицький. Як відомо, цей матеріал увійде до створюваної нині авторським колективом книжки «Український чинник», що присвячена подіям та особистостям із України, які залишили яскравий слід в історії. Останнє робить зазначену публікацію в газеті «День» не просто цінною, а цінною надзвичайно. Безперечно, цікаво бачити в двотомнику й інші матеріали, які зберігають своє наукове та пізнавальне значення дотепер. Це може зробити будь-який зацікавлений читач, готовий до детального опрацювання цієї інформації.
Кожний «Екстракт» підводить своєрідний підсумок у діяльності шанованої нами газети й водночас закладає підѓрунтя для подальшого газетного поступу. Якщо це вже стає традицією, то вона, щасливо нетрадиційна і нехарактерна для інших газет, дає підстави сподіватися такого ж вдалого продовження. Тож зичу всьому колективу редакції всеукраїнської інтелектуальної газети нових творчих успіхів.
