Пострадянська Україна досить далеко та безповоротно відійшла від свого тоталітарного минулого; принаймні, певна частина українського соціуму вважає, що справа йде саме так. Але оскільки не відбулася повна деструкція механізмів і систем тоталітарного ладу, було б передчасно й утопічно говорити про виникнення стійкого насправді вільного суспільства. Вірус тоталітаризму присутній скрізь: усі елементи, одиниці, підсистеми суспільства, породжені державою, зрощені з державою, діючі мовби в ім’я держави і нібито від імені її, функціонують у режимі феодальної вотчини, з майже середньовічною, нічим не замаскованою васальною залежністю від вищестоящих вождів, і майже монархічною, нічим не пом’якшувальною владою над нижчою масою.
Ці феодально-вотчинні елементи — обласне управління внутрішніх справ, національний університет або міська лікарня — як і в тоталітарну епоху, не мають внутрішніх механізмів м’якої модернізації, не мають арбітражного середовища для запобігання конфліктам та їхнього вирішення. Звичайний співробітник таких установ, задумавши якісь необхідні, на його думку, зміни, повинен внести пропозиції на суд першої особи — господаря вотчини. Адже жодного нейтрального середовища з арбітражними функціями зовсім не існує, і це навіть не передбачене ні правилами, ні звичаєм. Можна було б мріяти про наглядові ради для шкіл, лікарень, університетів, муніципальних установ — але чи дозволено б було б навіть уявити наглядову раду для в’язниці або Академії наук? Або обласного управління Державтоінспекції? Або військової частини, де служать ваші діти? І навіть для таких установ, для яких нинішнє суспільство погодилося б створити такі ради, — де це суспільство знайде стільки незалежних (і матеріально, й інтелектуально) людей, здатних вникати в чужі конфлікти, не отримуючи винагороди, а лише зміцнюючи свою репутацію та ризикуючи нею ж? Та й чи багато в пострадянському суспільстві людей, які мають репутацію? Відсутність громадянського суспільства — як фундаментальної основи, на якій могло б зростати арбітражне середовище, що пронизує всю тканину соціального життя, — це відсутність є невід’ємною та зяючою рисою посткомунізму. Феодально-вотчинні структурні одиниці держави довго ще здатні перешкоджати появі такого середовища. Безліч прикладів можна було б навести з найрізноманітніших областей нашого життя, але розумний читач у цьому потреби не має, а для інших — чи варто старатися?
Але треба щось робити, панове.
Законодавець може передбачити право об’єднань громадян створювати наглядові ради — хоч би при навчальних закладах, але чи може він примусити керівників цих установ прислухатися до рішень цих рад? Чи не знадобиться для цього ще одна оранжева революція? Суспільство не вміє, не сміє, не знає, як запропонувати свою допомогу, свої нейтральні арбітражні послуги.
До речі, минуле ХХ століття дало два приклади надзвичайно жорстких тоталітарних систем — німецького фашизму та радянського соціалізму; дало воно і можливість побачити два різні механізми краху тоталітаризму: цілковита деструкція фашизму зовнішніми силами та саморуйнівна спроба модернізації соціалізму, ініційована недоторканною ієрархічною верхівкою. Суттєво в цьому випадку, що жодна тоталітарна соціальна структура не має у своєму розпорядженні внутрішніх механізмів м’якого спонтанного реформування «знизу», не має арбітражного середовища для вільного обговорення варіантів власної модернізації.
