Ключовою подією, яка істотно вплинула на позиціювання політичних сил в Україні, стало утворення провладної партії «Народний союз «Наша Україна» (НСНУ), яка стала одним із головних суб’єктів сучасного політичною процесу. Ставлення до цієї партії, зокрема намагання різних політичних сил стати її складовою, союзником або ж опонентом, визначає сьогодні спектр політичних сил, готових вступити у боротьбу за мандати у майбутньому складі Верховної Ради України. Серед засновників нового політичного об’єднання немає вірних соратників Президента — Народного руху України, Української народної партії, Конгресу українських націоналістів та інших партій, які свого часу складали кістяк блоку «Наша Україна». Натомість у нову партію влилися маловідомі утворення на зразок партії «Солідарність», Молодіжної партії, а також ряду інших партій, більше відомих Мін’юсту, аніж широкому загалові.
Сьогодні у суспільстві точаться дискусії про майбутнє НСНУ, зокрема, щодо її представництва у майбутньому складі парламенту. Відповідь ми отримаємо лише у березні наступного року. А поки що не менш актуальним залишається питання про ідеологічну спрямованість нової політичної сили.
Зрозуміло, що відповідь на зазначене питання треба шукати в установчих документах партії. Але парадокс полягає в тому, що знайти її там практично неможливо. А точніше, — нова партія влади, як випливає із її програмних документів, не надає преваги жодній із існуючих ідеологій. Свою «ідеологію» НСНУ окреслює словами «любити Україну, жити в Україні разом». Ключові фрази — «спільна доля», «консолідація країни», «суспільна взаємодопомога та злагода». Майбутнє держави проглядається у таких тезах Програми: «Ми бачимо Україну багатонаціональною державою, в якій різні народи й культури працюють на примноження її моці та авторитету... Держава має дбати про розвиток національних культур, конфесій, духовності кожного громадянина, та всього суспільства... Ми вважаємо саме людину, громадянина, головною цінністю державної політики». Врешті, такий промовистий абзац: «Історія дає нам шанс, і ми мусимо ним скористатися. Саме ця ідея може і повинна об’єднати усіх нас, сущих в Україні, незалежно від того, якою мовою ми розмовляємо і якому Богу молимося».
Впадає у вічі те, що ідеологи нової партії, свідомо чи несвідомо, уникають відповідей на запитання, які вважаються «гострими». Скажімо, не відома позиція НСНУ щодо надання російській мові статусу другої державної, не з’ясовано ставлення до ЄЕП, необхіднисть державного визнання боротьби ОУН і УПА тощо. Така ідеологічна «розмитість» означає одне: НСНУ — це партія одного лідера, у даному випадку — Президента України. Без Віктора Ющенка не буде НСНУ.
Першою щодо новоствореної партії визначилася Українська народна партія, одна з найбільших українських партій, що відзначалася найпослідовнішою підтримкою В. Ющенка. УНП на чолі з Юрієм Костенком покинула «Нашу Україну» та утворила в парламенті власну фракцію. Президент оцінив дії УНП як «помилкові», проте визнав, що партія Костенка, як і Народний рух України під керівництвом Бориса Тарасюка, «мають право» чинити, як вважають за доцільне. Демарш УНП завершив етап існування «Нашої України» як монолітної політичної коаліції й започаткував новий період структуризації політичних сил у державі. Особливістю цього процесу є чергова спроба українського політикуму сформувати в державі праву політичну силу, точніше, консолідувати електорат, що орієнтується на українські національні цінності. Не випадково Юрій Костенко, пояснюючи причини дистанціювання УНП від НСНУ, підкреслив, що його партія «діятиме як виразник поглядів патріотичних громадян, дбатиме про утвердження в усіх сферах українського суспільства національних пріоритетів. Фракція УНП вважає одним із головних своїх завдань підтримку та захист інтересів національного виробника, високі соціальні стандарти, відродження глибинних шарів історії та культури українського народу».
Крен УНП праворуч змушує чіткіше визначитися зі своїми пріоритетами інших суб’єктів політичного процесу, які ідентифікують себе із «правим спектром». Усі націонал- демократичні, патріотичні партії фактично опинилися перед вибором: або надалі залишатися у силовому полі партії Ющенка, де їм буде відведена маргінальна, але все ж таки «роль», або спробувати піти шляхом УНП й довести свою впливовість у політичному житті країни. Вибір не легкий, оскільки чимало лідерів націонал-демократичних партій опинилися на провідних посадах в державі, й для них ідеологічний вибір переріс у площину персонального: бути лояльним до партії влади чи вірним ідеологічним засадам політичної сили, яка відтепер іде «своїм шляхом».
Першою «здалася» ПРП. І хоча лідер партії, міністр економіки та з питань європейської інтеграції Віктор Пинзеник поки що відмовчується, зате член ПРП. перший заступник державного секретаря України Іван Васюник уже заявив, що «переконаний у тому, що з’їзд ПРП ухвалить рішення про саморозпуск та влиття партії до лав НСНУ».
Складним буде вибір для НРУ, який вважає себе «старійшиною» націонал-демократичного руху, і рухівські «стовпи» — міністр юстиції Роман Зварич, народні депутати Лілія Григорович та Юрій Ключковський — уже влилися до НСНУ, ігноруючи ухвалу нещодавнього з’їзду НРУ, що «рухівці» підуть на вибори самостійно або ж у складі коаліції.
Реально Юрій Костенко може розраховувати на союз із Українською республіканською партією «Собор». З’їзд цієї «проурядової» партії, у лавах якої немає жодного міністра, ухвалив рішення про участь партії на майбутніх виборах у складі коаліції політичних сил. УРП «Собор» не запросили на установчий з’їзд НСНУ, й партія не фігурує у списку тих, кого найбільша провладна сила хоче бачити своїм союзником. Отже, цілком імовірно, що республіканці таки увійдуть у альянс із «бунтівною» УНП.
Драматичним буде вибір для Конгресу українських націоналістів, однієї з небагатьох ідеологічних партій, яка вже через свою назву приречена бути на правому фланзі української політики. КУН, як і УРП «Собор», не був залучений до творення НСНУ. Однак Президент України Віктор Ющенко нещодавно призначив лідера партії Олексія Івченка головою «Нафтогазу України» і за сумісництвом першим заступником міністра з питань палива та енергетики. Буде дивно, коли О. Івченко не стане членом НСНУ, але буде смішно, якщо до НСНУ увіллються і націоналісти.
У всякому разі, сьогодні можна стверджувати, що в Україні лише окреслюються політичні контури нової «української правиці». Її створення вмотивоване не лише ідеологічною невизначеністю партії влади, а й формуванням нової опозиції, контури якої також поки що лише вимальовуються. Ще рано говорити про політичний курс «нових правих». Сьогодні вони підтримують Президента України Віктора Ющенка. Але ситуація може змінитися, якщо у своїй діяльності нова влада ігноруватиме принципи, за які на виборах змагалися «праві».
Ідея «української правиці» не нова. Неодноразові спроби створити її зазнавали невдачі. Оптимізм вселяє лише те, що у вітчизняній політиці не діє правило про ріку, в яку двічі увійти не можна.
