Лист М. Сидельникова і відповідь на нього Ю.Щербака, представлені газетою 18-19.06.10, викликають роздуми щодо політичних подій в Україні і, головне, щодо визначення шляху необхідних демократичних перетворень. Очевидно, це і є головним завданням, що його поставила редакція, друкуючи ці матеріали. Дві точки зору цих статей багато в чому збігаються іщодо корупції, організації влади, економіки. Різниця полягаєв конкретному сьогоденному ставленні до такої яскравої політичної постаті, як Ю. Тимошенко. Сказати чесно, перед другим туром виборів я сам був у великих сумнівах, бо справжнього вибору не було. А оскільки одне з ключових питань було енергетичне (газ і Росія), то, справді, іЮля, і Янукович варті один одного, та й Москві було байдуже,хто з них переможе, «притиснути» мали змогу кожного. Взагалі складається враження,що Москва має потаємну скриньку, витягуючи з якої певні «фішки», можна загіпнотизувати хоч Юлю, хоч Януковича. От скринька з написом«Ющенко» виявилася порожньою, тому для Росії такий президент був небажаний, потужна гра Москви зробила свою справу.
Поведінка Кремля щодо України за часів Ющенка представляла повне нехтування міжнародних норм і правил. Адже навіть з реакційними авторитарними керівниками налагоджуються відносини, як свого часу з Хусейном, Каддафі та іншими. Та й політика самої Росії сьогодні не дуже задовольняє Захід, але з нею не тільки спілкуються, а й підпадають під її вплив. Росія настільки відчула себе «хазяйкою» на пострадянському просторі (поки що, а як далі?), що дозволяє собі подібну поведінку впливу на внутрішні справи іншої держави.
Відсутність в Україні ЛІДЕРА, справжнього національного державника — ось наш біль і проблема, в цьому обидва авторитеж сходяться. А от порівняння Ю. Щербаком Ющенка і пані «Ю» викликає певне неприйняття. Те, що Віктор Андрійович має психологічні особливості, небажані для президентської посади, зрозуміло. Про це, як сказав Юрій Миколайович, окрема розмова. Але здається, щозаздрість хлопця-селюка (яневкладаю в це слово не тільки якогось негативного значення, але навіть іронічного) з аналоговим мисленням до блискучої відмінниці з комп’ютером у голові є перебільшенням. Тут зовсім інше. Слухаючи Юлю і, головне,спостерігаючи її дії, застосування величезного IQ проглядається досить невиразно. Скоріш за все, Юля — це відмінниця-активістка. Яка отримує високі бали не стільки за академічні успіхи, скільки за «участь» і яскравість.
Хлопець-селюк, який вгризається в науку, бачить діяльність «активістки», розуміє принципицієї діяльності, вважає, що може робити не тільки так само, а й краще, а його сприймають на її тлі обмеженим, загальмованим. От і виникає не стільки заздрість, скільки неприйняття такої постаті, і це, на жаль, перейшло в дріб’язкову війну-сварку. Свою ж думку, висновки Ющенко не зміг так оформити, щоб вона дійшла до виборців. Та принципово, чи це було потрібно? Напружена державницька робота в усіх напрямках могла або об’єднати ці постаті, або показати, хто дійсно заслуговує на роль лідера. Цілком можливо, що яскравість пані «Ю» на другій сходинці владної структури обійшлася дуже дорого всій Україні. Замість того, щоб працювати над тим, як зробити Україну державою, що дбає про всіх громадян не роздаванням подарунків, а створенням умов для нормальної роботи й життя, Ющенко і Тимошенко поділили тонкий шар наближених друзів на «своїх» і «чужих», які до того ж опинилися в різних командах. І де ці друзі сьогодні? Залишилися тільки ті, хто отримав найменше, тобто такі, що були близькі ідейно. Чи в змозі у нових умовах Юля згуртувати їх і зробити ядром справжньої опозиції? Чи не розчаруються й ідейні? Чи визріє опозиція з новим або старим лідером? Це залежить від того, чи навчилися наші політики вчитися на помилках і своїх, і чужих.
