У Красній Слобідці (Гарній Слобідці), маминому селі, я не була давно. А їхати туди ми з чоловіком зібралися чудової днини — посеред літа, коли кожна билина, як повна чаша: і сонях, і колос, і квітка, а сади обважнілі від рясного врожаю слив, яблук та груш.
Їхали від села до села хорошими дорогами, заасфальтованими. За Іванівкою, ближче до повороту на Макіївку, наче розкрилася завіса, відкрився простір мальовничих полів — широких, дорідних, добре доглянутих селянами та осяяних сонцем так благодатно, що кольори тієї чудової панорами були до неймовірності яскраві, соковиті, а обабіч дороги ще й червоно палахкотіли китиці горобини та молочною піною біліли парасольки дикої моркви. Чисто, ніби навколо — театральні декорації, коли все ніби справжнє, але казкове. А тут — казкове, але ж справжнє! Мене заполонили і радість, і смуток, оскільки я їхала в село, де народилася моя добра та мудра матінка, в образі якої втілились усі земні чесноти: материнська ласка і любов, людяність, скромність, порядність, поміркованість... І яка, на жаль, уже ніколи не побачить цієї земної краси.
Красна Слобідка сховалась у Наддніпрянських кручах, порослих гаями та перелісками — Карпати в мініатюрі. На городах копошаться люди — здебільшого літні жінки з ціпами, а увагу одразу привертають дбайливі двори з веселими квітниками. Тепер сільська молодь їздить на роботу переважно до Обухова чи Києва, але село та його жителі тримаються за рахунок власних сил. Ми знайшли місце, де була мамина батьківщина. Тут тепер великий новий будинок, інші, чужі, але привітні люди допомогли мені знайти криничку, яка починалася з глибини Пижової гори та перетікала чистим струмком у дві великі копанки. Це було колись значиме місце для селян, бо чиста, як сльоза, вода кринички напувала всіх, а на березі копанок відбілювали домоткане полотно. Не стало домотканого полотна, у побут увійшла синтетика, а на місці кринички утворилося грузьке болото, густо поросле високим, дорідним зіллям. Змиршавів пісок під горою...
Мене здавили сльози від спогадів про далеке дитинство, коли влітку я бувала тут у своєї бабусі й коли вся городина та квіти були вищі за мене. Згадала цю незабутню, як лейтмотив мого життя, криничку в кінці городу. А запахи кропу, картопляного цвіту та чорнобривців я ніби чую дотепер. Пригадала Пижову гору, яка колись здавалася мені високою та на яку частенько доводилося «дертися», оскільки там жила родина розкуркуленого бабусиного брата.
А тепер, перед вагомістю моїх років, Пижова гора ніби присіла. Я згадала її, любу, а вона — наче оторопіла, не пізнала мене. Довго ми дивились одна на одну, як давні друзі, що після довгої розлуки зненацька зустрілися. Скільки б згадати та поговорити тепер, адже за довгий час тут усе змінилося: сади, городина, квітники, зрештою, люди, а вона — Пижова гора — стоїть безмовно, наче все розуміє, а розповісти про свої враження не може. Болісно мовчить.
Багато пережили селяни та село. Вперше від своєї рідної бабусеньки я дізналася, що можна знищити люд без війни та зброї. Кров холоне від цих спогадів. І в цій яскравій симфонії квітучого літа мені виразно почулося відлуння невимовної туги, почулося віолончельно-жалібне голосіння, тоненько-кволий, наче в скрипки, писк голодного дитяти. Я повернулася обличчям до села, такого гарного та спокійного сьогодні, і ніби побачила, як де-не-де снують чорні обезкровлені люди, зморені голодом, душевними муками, зрадою своєї ж влади, на яку покладали великі надії оновлення. Селяни знали про голодомор на Поволжі від засухи та неврожаю, Україну ж розпинали «як вдову за подушне» від ім’я «рабоче- кресьянской власти». Село оніміло.
Сьогодні не менше болить душа від образи за померлих, понівечених штучним Голодомором, від образи, що українські політики, депутати Верховної Ради, ще й досі не дали належної оцінки, чіткого визначення та юридичної кваліфікації тим подіям. Доки вони вагаються, то недруги українського народу проголошують майже з усіх каналів телебачення цитати зі старих сфальсифікованих більшовиками підручників історії, ніби й не було ніякого Голодомору, а було, мовляв, лише відбирання лишків у заможних селян. Подібні погляди активно відстоює представник Компартії Ю. Саламатін та голова ветеранського об’єднання прокомуністичного спрямування генерал у відставці Герасимов.
Який цинізм — сіяти подібну брехню при нині ще живих свідках тих страшних подій, при наявності оприлюднених уже зараз більшовицьких документах iз партійних архівів, які засвідчують ретельно продумане, сплановане вбивство українського народу. І ніхто ніколи вже не заперечить, що відбувалася насильницька колективізація, заборона виїзду з села, позбавлення селян паспортів, блокування цілих районів каральними загонами ДПУ та НКВС. Унаслідок «мудрої» національної політики «батька всіх народів» Сталіна загинуло та вимерло від штучного Голодомору 1932 — 1933 років понад вісім мільйонів етнічних українців.
Факт геноциду та етноциду українського народу визнали парламенти десяти країн, а наш законотворчий орган, на свою ганьбу, мовчить, не знає, що відбувалося в українських селах. Небо, земля, гори — весь світ знає про геноцид української нації на тотальне знищення. То ж і виходить, що до цих пір належним чином не пошановані, не оплакані, не відспівані державою мільйони невинних жертв. Це не по-людськи, не справедливо та викликає серйозні роздуми про майбутнє українського народу.
А ще... Як будете в селі, поклоніться, хоч подумки, лободі, калачикам, споришу, усякій билині — вони врятували Україну. Для аграрної науки — це бур’яни, а для нашого стражденного народу — це цілюще зілля, яке підняло його з могили.
І не призведи, Господи, нових потрясінь на долю України, допоможи нам ще й сьогодні...
