Національна проблема не нова, це я знаю з власного досвіду. Ось лише деякі епізоди, які характеризують напруження, що існувало в усі часи.
Одного разу в московському готелі дівчина-адміністратор на моє привітання українською відповіла, щоб я висловлювався «нормальною» мовою. В той же час на її столі лежав російсько-німецький словник. Справа в тому, що працівникам готелів за знання іноземної мови доплачували ще 25 відсотків зарплати.
Вже в більш зрілому віці, будучи керівником у своєму місті, досить часто навідувався до Москви в службових справах, і в розмовах вельми солідні мужі часто говорили: «Ви там у своїй Хохляндії...» Або «бандерівщиною» називали.
Останні двадцять років мені довелося працювати викладачем і відвідувати школи в Закарпатті, вербувати випускників для навчання в Донбасі. Але вони, як чорт ладану, боялися їхати. Годі, кажуть, і того, що свого часу там побували наші дідусі та батьки.
Після 1939 року жителів Західної України везли «на перевиховання», в тому числі й у Донбас, хто в чому стояв або лежав. Добре пам’ятаю, як у Луганську в вишитих сорочках хлопці й чоловіки з кирками, ломами й лопатами довбали фундаменти під висотні будинки. Природно, все це в людей викликало ненависть і озлоблення. Під час вірмено-азербайджанського конфлікту різнонаціональні сім’ї повинні були або розлучитися, або поїхати за межі батьківщини. Й один мій співробітник, який був родом із Західної України (його дружина росіянка, з Саратова) заявив, що якщо буде дано команду, як на Кавказі, нехай вона виїжджає в свій Саратов, а двох своїх синів він віддасть у Національну гвардію. Дай Бог щастя й здоров’я Кравчуку, що він у той складний період не допустив кривавих подій. Завдання нашого й майбутніх поколінь — ненасильницьким шляхом прищеплювати любов до рідної мови. Не треба ставати ворогами через помилки, зроблені в минулому. Ясно, що українці, які проживають у Росії, вже обрусіли, так само, як українці обрусіли й на своїй батьківщині. В себе вдома ми не повинні застосовувати паличну систему в здійсненні українізації. Коли в нас загальнодержавна мова — українська і якщо документація в вестиметься на «рідній мові», то куди подінеться виходець із російської сім’ї — вчитиме українську, й без примусу.
Величезна проблема в тому, що якщо навіть наші співвітчизники, які проживають у Росії, відмінно знатимуть рідну мову, то вони не зможуть застосовувати її повноцінно, а лише в спілкуванні між собою. Це називається відвести душу.
Але хочу звернутися до такого факту. Шкіл із вивчення циганської мови немає, але всі цигани від малого до старого знають циганську досконало, й знають українську або російську, румунську, одним словом, — мову тієї країни, де живуть. Вони вважають, що варто знати рідну мову, навіть якщо майже ніде її застосувати.
Олексій КУЗНЕЦОВ
Луганськ
