Певно, скільки існує Україна, стільки ж існує бажання оточуючих сусідів підкорити та захопити, або в кращому випадку асимілювати її. Спектр способів здійснення цих задумів дуже широкий: від воєнного (не потребує пояснень) до гуманітарно-економічних, що потребує певних пояснень (для України ж наразі надактуально).
Щодо економічних — тут фактично все ясно: це створення таких умов, коли країна — об’єкт зазіхань сусідів вільно, а скоріше невільно, в силу певних історичних подій, стає складовою частиною економіки країни-поглинача, або підв’язується до її економіки в такий спосіб, що фактично унеможливлюється самостійне вирішення своїх економічних проблем. Здається, тут все теж ясно. Що стосується гуманітарних способів поглинання, то їх теж безліч, різноманітних за формою (активних — пасивних), у часі (швидких — повільних), у методах (коректних — нахабних). Безумовно, одним із найголовніших є захоплення інформаційного простору та створення максимально стійкого негативного іміджу країни-об’єкта перед світом за допомогою певної міфотворчості. Що ж, у цій царині наша сусідка Росія неперевершена: створено навіть цілий інститут країн СНД із філією в Україні. Головна його мета, звичайно ж, розробка новітніх політтехнологічних та політологічних засобів підкорення, утримання в сфері свого впливу колишніх країн СНД і, зокрема України.
Певним чином ця міфотворчість, зазвичай антиукраїнська, є дієвим, а в деяких випадках — найдієвішим чинником в шерегу експансіоністських дій щодо країн СНД і особливо України. Про важливість утримання України в зоні впливу Росії свідчить перш за все той факт, що проголошена нині Російська ліберальна імперія в головах її апологетів немислима без України. Адже відсутність України як ланки в історії Росії є взагалі дуже проблематичною з точки зору пояснення виникнення Великоросії (Росії). Щоб не бути голослівним, необхідно навести хоча б деякі зі створених антиукраїнських міфів. Історія виникнення декотрих губиться в глибокому історичному мареві століть, інші свіжіші та сучасніші, але задача у них у всі часи була одна — загарбання та підкорення України.
Нижче наведемо найбільш характерні міфи щодо України, які, по суті, можуть бути історичними, мовними, релігійними, соціальними. Ними користувалася Росія у всі часи й особливо сьогодні.
Перший міф про ментальну антагоністичність і розколотість української нації (схід — захід, лівий — правий береги Дніпра), з чого витікає ганебна неможливість створення єдиної держави.
Другий — про віковічну неприязнь окремих народів одне до одного (а значить створюється неможливість в перспективі до порозуміння й злагоди).
Третій — про Росію як про Третій Рим та оплот всесвітнього православ’я та про «неіснуючу» українську мову — «испорченный русский язык» у вигляді діалекту.
Наступний про Малоросію (на відміну від Великоросії), хоч історичні факти свідчать зовсім про інший стан речей (В. Билинский «Открытие Великороссии», «Страна Моксель», М. Карамзин «История государства Российского»). Далі — про українців як людей лукавих, ледачих, зрадливих, підлих, собі на умі, крадіїв, людей із обмеженим світоглядом. Звідси походження відповідних багатьох анекдотів на цю тему. Заради справедливості треба зазначити, що українці не залишалися в боргу, створюючи в своїх бувальщинах, приповідках та анекдотах негативний образ загарбника-москаля.
Нескінченний міф, що всякий українець-патріот є націоналіст, тобто в російському розумінні шовініст — ворог інших народів. Тож весь період існування Радянського Союзу ішла постійна боротьба з проявами націоналізму в українському суспільстві, мові, культурі, науці, тобто в усіх сферах суспільного життя України.
Сучасний міф про суцільну насильницьку українізацію, особливо на півдні та південному сході. Про факти жорстокої насильницької русифікації, звичайно ж, не згадується (пам’ятаємо епохальну роботу нашого відомого шестидесятника Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація»). Із легкої подачі екс-президента України Л. Кучми — міф про те, що в Україні національна ідея не спрацювала, а значить не треба боротися за українську ідентичність у світі, тобто її (української ідентичності) не існує. Мабуть, ще дуже довго нам, українцям, доведеться чекати від Росії визнання за Україною права самостійно визначати своє майбутнє, тобто від формального визнання Української держави до фактичного — шлях дуже довгий. Тут великодержавні пиха, нахабність, зверхність та підступність ще довго будуть правити бал.
Безумовно, життя не стоїть на місці. Руйнація національних міфів відбувається з різних причин: одні відмирають через зміну ідеологічних концепцій, нових ідеологічних сил, з’являються інші, але варто зазначити, що в Україні про створення міфів, які дійсно б сприяли зближенню та порозумінню наших народів, поки що, на жаль, не йдеться. Мабуть, це можливе лише за умов зміни КДБістського способу управління. А до цього ой як далеко (варто лишень згадати про створення одіозної комісії для боротьби з фальсифікаціями наслідків ВВВ).
