Православне свято в Турковичах, що у Польщі, прирівнюють до Великодня. Прочани з усієї Холмської землі, а також українських Львівщини, Волині та Рівненщини (більшість з яких — переселенці та їхні нащадки) ось уже другий рік поспіль їдуть на поклоніння чудотворній іконі Турковицької Божої Матері, щоб вшанувати більш ніж столітню традицію своїх предків.
Особливою архітектурою Турковицька обитель не вражає. І це не дивно, адже її історія, хоча й давня, дуже трагічна. Навколо неї та самої ікони існує чимало легенд і переказів. За однією з них, князь Владислав, переконавшись у чудотворній силі ікони, вирішив привласнити її і віз до Ополя. По дорозі в гаю ікона почала світитися, і навіть четверо коней не могли потягнути її. На світло збіглося чимало людей, які почали молитися і славити Богородицю. Після того, як все-таки ікону зрушили з місця, там, де вона стояла, світло залишилося, ще й трава на тому місці поросла квітучою ромашкою. Присутні зрозуміли, що таким чином Божа Матір сама вказує, де має бути храм. Як би там не було, а достовірно відомо, що Турковицький православний монастир засновано на початку XVII століття. Згодом Турковицька обитель розбудовувалась і поступово стала потужним осередком православ’я. Щороку 2 липня у свято Положення Ризи Пресвятої Богородиці у Влахерні сюди звідусіль з’їжджалися тисячі (до 15 000) прочан. І все ж, незважаючи ні на що, полонізація не оминула і цього тихого місця. У наслідок дій польського уряду, спрямованих на опольщення та окатоличення (що фактично тотожне одне одному), спершу деякі будівлі при Турковицькому монастирі були віддані Сестрам Служебницям Пренепорочної Діви Марії, а потім православним залишилася лише невеличка церква при цвинтарі та святе джерело, яке католики систематично (особливо перед якимось великим святом чи хресним ходом) закидали гноєм. У результаті, до сих пір з цього джерела не можна пити воду, а тільки вмиватися. Згодом, під час масштабної акції 1938 року, коли на Люблінщині знищено близько «127 об’єктів релігійного культу», розібрали і Турковицьку церкву. А потім була й операція «Вісла», то ж стояти на захисті православ’я було нікому...
Відновлювати турковицьку традицію почали тільки з 80-х років минулого століття. Особливо цьому посприяв Архієпископ Люблінський і Холмський Авель, який не лише зберіг від посягань римо-католиків копію ікони Турковицької Божої Матері, яка чудом збереглася до наших днів, а й повернув деякі будівлі для богослужінь і, по суті, відновив Турковицьку церкву.
На святі цього року представлено цікаву документальну виставку до дня 70-ліття з бурення (руйнування) православних церков поляками-католиками. Історичні довідки, підтверджені документальними фото, розповідають, за словами преподобного владики Авеля, «про історію землі, на якій творилося справжнє варварство».
Турковицька церква стоїть у дуже тихому і, як здається, наповненому духом Божим місці. Вона маленька, але зібрала стільки людей, що всі вони не вміщаються у її стінах, а тому слухають святкову літургію надворі, де ллє дощ і продуває холодний вітер. Вона зібрала більше 20 православних священиків, у тому числі, й українських.
У святковий день єднання українських і польських православних паломників не знає територіальних чи мовних кордонів. Тут усі «свої». Таке враження, ніби зараз початок XX століття і близько двох тисяч людей приїхали до Туркович, як до Почаїва, на храмове свято, незважаючи на те, хто і звідки, чому і як, просто тому, що це християнський обов’язок — єднатися і жити в мирі...
