...Останнім часом неодмінно зупиняюся на «Новому каналі», бо саме до нього віднедавна мене вабить потужна, немов магнетична, сила передач із серії «Гра Долі». Дивно, але за всіх зовнішніх ознак обмеженості майже неігрового кіно та часто чорно-білого формату, авторам вдалося настільки заінтригувати і зацікавити глядача, що вже «увійшовши» в нього, не вийдеш, доки не додивишся до кінця.
Гра долі чи доль — це саме той ракурс, під яким сучасним українським кіномитцям вдалося і вдається вихопити з минулого (інколи з напівзабутого) незбагненні у своїй цікавості сторінки наших стовпів, а точніше, корифеїв української культури, науки та мистецтва. Лесі Українки, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Миколи Куліша, Миколи Костомарова, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, Марко Вовчок, Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського, Марії Заньковецької, Сергія Корольова і багатьох інших видатних постатей. У фільмах ніби під «гостро-уважним пером — кінокамерою» оживають і повертаються з минулого в наше жорстке буремне сьогодення. Історії їхнього життя, талановито вихоплені й написані сценаристами і втілені в кіно скупими, майже аскетичними засобами, лише вкотре нагадують нам, які ж ми багаті на український інтелектуальний спадок!
Водночас із гордістю за нашу історію накочується сум і печаль від того, як же ми зневажаємо цей свій безцінний спадок — скарб, не знаючи його і, хоч як це прикро, не бажаючи його пізнавати! Інакше чим пояснити, що витвори (без перебільшення) кіномистецтва в Україні «засовують» у часі в телеефірах у глибоку ніч, хоч це мало б бути показано в прайм-тайм. Я вважаю, що подібне ставлення дорівнює інтелектуальній диверсії, особливо сьогодні, коли на Донбасі точиться війна з підступним ворогом. Якби моя воля, то я б у примусовому порядку панів, відповідальних за наповнення українського ефіру відповідним контентом, зобов’язував періодично передивлятися кіноматеріали на кшталт «Гра Долі»...
Та повернімося до чудової серії фільмів... Переконаний, що серіал не мав би того успіху, якби не його незбагненна і така талановита ведуча Наталка Сопіт... Вона не просто читає текст, вона співпереживає та проживає кожне життя своїх героїв. Про музику годі й казати, бо вона прекрасно доповнює сюжети, змістовно підібрана, дуже вдало обрамлює текст, налаштовуючи глядача на співпереживання, стаючи ніби дійовою особою фільму.
Дивишся стрічки із серії «Гра Долі», й мимоволі виникають паралелі сприйняття, принаймні у мене, що це — така собі нова книжка «Україна Incognita», яку видав «День» десять років тому, «написана» в інакший — кінематографічний спосіб. Про те, як складно відтворити сюжети-образи двохсот-трьохсотлітньої давнини у майже неігровий спосіб, зайве й говорити.
Чи не символічною є назва телепередач на «Новому» каналі «Зона ночі»? Мабуть, українці не заслужили на кращу долю, аніж перебування в іншому часовому місці телепередач, аніж у черговій «зоні» — «зоні ночі», бо фільми із серії «Гра долі» та програма «25-й кадр» із Тетяною Цимбал теж потрапили до неї. «День» через відомого українського культуролога Володимира Войтенка теж запрошує до перегляду знакових кінострічок, які доступні на наших телеекранах теж зазвичай чомусь глибокої ночі... Переконаний: доки українські телеглядачі не матимуть змоги в нормальних умовах і в належний для перегляду телепередач час дивитися подібні програми — годі сподіватись на те, що ми дійсно матимемо самоповагу і знання нашої історії та культури, не кажучи вже про увесь світ... Адже громадянська свідомість приходить лише за умови знання, якого нам не дають здобути...
І треба віддати належне титанічній праці продюсера серіалу Галини Криворчук та колективу знімальної групи на чолі з режисером Василем Вітром. Скільки наснаги, мужності й патріотизму потрібно мати в собі, щоб донести до сучасного суспільства запаморочливі у своїй історичній цікавості і незбагненності долі видатних наших земляків...
Михайло ФАЛАГАШВІЛІ, Ірпінь
