(Відгук на публікацію Олексія Савицького «Секрети репутації: цим опікуватиметься спеціальний інститут», «День», № 29 від 16 лютого 2008 року)
Зізнаюся: я натішився фактом початку роботи в Україні Інституту репутації. Як Олексій Савицький нам повідомив, займається цим Reputation Capital Ukraine — ексклюзивний партнер міжнародної організації, яка вважається світовим лідером репутаційного аудиту й консалтингу в сфері управління корпоративною репутацією та репутацією країн. Схоже, іноземці й тут взялися витягти нас із трясовини репутаційної провінційності. Мабуть, в Repuiation Capital не знають, наскільки плідними стали окремі спроби презентації України в світі. Набутий нами в цій справі досвід гідний увійти до енциклопедій, він міг би прислужитися іншим державам.
Власне, йдеться про вельми показову ініціативу Адміністрації Президента України та Міністерства закордонних справ України, яку вони реалізували восени 1995 року. До 50-річчя Організації Об’єднаних Націй їм удалося організувати спецвипуск англійською мовою популярного в усьому світі журналу US World Journal, який був цілком присвячений Україні, її минулому та сьогоденню. Його поява була доречною, вчасною і, судячи зі структури видання, солідною. Зазначений часопис одержали тоді всі члени офіційних делегацій на рівні глав держав, які брали участь у засіданні Генеральної Асамблеї ООН з нагоди піввікового ювілею цієї найвпливовішої міжнародної організації. Той журнал US World Journal (він є у власному архіві автора) фахівцями з репутаційного менеджменту оцінюється як явище, нечуване в міжнародних стосунках такого високого рівня організації. Адже вперше було здійснено такий масштабний вихід на репутаційно значимі для України елітарні аудиторії. Думаю, не треба напружуватися, щоб зрозуміти: ця унікальна акція допомогла значно розширити за кордоном уявлення про молоду незалежну Українську державу.
Не пригадую подібних прикладів із практики зарубіжних країн, які б таким чином були зроблені. Хочете вірте, хочете ні, але у різних сферах нашої життєдіяльності нам є чим пишатися. Є чим і похвалитися, що показати. Один лише 35-кратний(!) рекордсмен світу Сергій Бубка чого вартий! Це ж він, наш земляк, 15 років тому встановив до цих пір недосяжний світовий рекорд у стрибках із жердиною — 6 м 15 см. І таких цікавих фактів iз життя українства можна навести чимало.
Знаєте, мене весь час не полишає думка: Україна насправді краща, ніж її репутація. Без цього неможливо було б любити нашу рідну Україну. Безперечною для мене залишається така істина: людина без поваги до рідної землі — нікчемна. Тішить те, що серед українців з року в рік збiльшується кiлькiсть людей, які Батьківщину люблять по-справжньому. Люблять не за те, що вона велика, а за те, що вона своя. Дозволю собі зацитувати українського поета Івана Світличного, слова якого дуже відповідають моєму світовідчуттю:
Вітчизна — це не хтось і десь,
Я — теж Вітчизна.
Так от, уже з наведеного прикладу презентації України в ООН видно: ми маємо чимало можливостей, щоб самим заявити про себе. І в цьому я вбачаю суттєву перевагу. Тому що тільки ми самі можемо представити світові образ України більш об’єктивно — або більш суб’єктивно, виходячи зі своїх національних інтересів. Ось чому формування позитивної репутації можна розглядати як стратегічний інструмент планування відносин з іншими людьми, який допомагає встановлювати та розвивати контакти взаєморозуміння. Так було і так буде завжди.
У кожного зовнішнього формувальника репутації України, безперечно, є якийсь свій егоїстичний інтерес до неї. Це читач, гадаю, добре розуміє. Що ж стосується наших державних владних структур, то вони, займаючись репутацією України, повинні пам’ятати народне прислів’я: «Усім не догодиш». На наш погляд, не варто особливо витрачатися на формування позитивного ставлення до нас не зовсім спроможних у професійному та економічному плані жителів інших країн. Ліпше треба створювати привабливу репутацію України насамперед в очах тих, хто може виступити цікавим для нас економічним партнером. Й тут для України особливо актуальним є досвід країн Південно-Східної Азії, які використали західні підходи до організації економіки, але при цьому ні на йоту не відступили в справі збереження своєї цивілізаційної культури. Чому вирішив це підкреслити? А тому, що сувора реальність така: духовні надбання українців, не підкріплені ефективністю національної економіки, самі по собі небагато коштують.
Гадаю, що не треба дошкуляти собі істерією з приводу якоїсь «ворожої змови» по захопленню України. Будь-яку країну світу всі інші прагнуть використати — це цілком «нормальні» загрози для будь-якої території, на якій розміщені дефіцитні для когось ресурси. Однак років так через п’ятдесят, за оцінками експертів, ситуація стане значно гострішою. Ось чому вже сьогодні ми повинні неодмінно підвищувати свій імунітет проти викликів зовнішнього середовища. Україна, якщо перефразувати Карла фон Клаузевіца, «не така країна, яку можна дійсно завоювати, тобто окупувати... Така країна може бути переможена лише власною слабкістю та дією внутрішнього розбрату». Запам’ятаймо це!
І нарешті останнє. Системоутворюючою для репутації України, безперечно, є репутація її управлінської еліти. Якщо ми хочемо виправити репутацію нашої країни в світі, то треба серйозно замислитися над тим, яку тінь на її імідж кидають представники деградованої гілки нашої національної еліти. Саме еліти, і в основному політиків, народних депутатів.
