Колись у Києві я познайомився із казахом, який майже не володів рідною мовою. Це було дещо дивним, адже я був упевнений, що тюркським народам асиміляція не загрожує. Він був хорошим оповідачем і надзвичайно приємною, комунікабельною людиною. Все українське, що якимось дивом зберігалося в українській столиці епохи Андропова, він під час свого нетривалого відрядження помічав, фіксував, і видно було, що насолоджувався цим. Українське для нього було якоюсь екзотикою, «родзинкою». А ось рідною мовою володів погано... Я запитав: як же він, етнічний казах, ставиться до того, що молодь північного Казахстану краще володіє російською, ніж казахською? Гість Києва опустив очі і з сумом сказав: «Погано ставлюся...» А я вперше тоді замислився над тим, як же легко радянська імперія маніпулює такими святими і непорушними, здавалося б, речами, як національна мова і, взагалі, ідентичність. Навіть такі (досить відмінні від російської) мови, як казахська, навіть у власних національних утвореннях були цілковито незахищеними... І якщо так прихильно до українства ставилися казахи, які побували в національно вихолощеному Києві 80-90-х років минулого століття, то яку ж бурю почуттів у їхніх патріотичних степових душах міг пробудити національно свідомий Львів? На щастя, історія залишила деякі документальні свідчення. В першу чергу, це дуже цікава книжка казахського геолога і журналіста Бугенбая Ібраєва «Мое открытие Украины» (Львів, 1997):
«...Хожу без устали по узким улицам дивного, древнего Львова, поражаясь творениям далеких зодчих, делом рук украинских мастеровых людей. Езжу по уютным и гостеприимным селам Львовщины, беседую с местными жителями, с наслаждением слушаю их напевную речь. Взбираюсь на Карпаты, пью настоянную на хвойном аромате лесов и душистых трав ключевую воду. Провожаю на высокие полонины под призывные звуки трембит отары овец. И меня, сына знойных казахских степей, все эти годы не оставляет щемящее чувство повторения. Будто я уже был на Украине и все то, что вижу, происходит как бы вторично. Что я долго отсутствовал и теперь как бы вернулся в родные места. К близким мне по крови, по душе и сердцу людям...»
Вчитуюся в ці слова львівського казаха, написані ним рівно 15 років тому, і відчуваю великий жаль, що не перетнулися, не зустрілися тоді з ним, не потоваришували...
Як ви помітили, книга написана російською мовою; цю обставину автор пояснює так:
«Почему на русском языке? Дело в том, что украинским я владею еще не в такой степени, чтобы писать на нем. Второе — я хотел бы, чтобы книгу прочел русский читатель, живущий в Украине... Я хотел бы, чтобы книгу прочитали украинцы в России и в Казахстане, где самые большие диаспоры украинцев, где многие из них в результате многолетнего прессинга стали не украинцами, а советскими... Так же, как и многие мои земляки — казахи...
До речі, казахи теж мали певний стосунок до українського повстанського руху. Зокрема, відомо, що в Конференції поневолених народів Сходу Європи і Азії (відбулася 21-22 листопада 1943 року в лісах Рівненщини, на контрольованій УПА території) брав участь один казах. Збереглися й інші документи. У своєму донесенні Нарком внутрішніх справ УРСР Рясний повідомляв Берії, що біля села Залозці Заліщицького району Тернопільської області 27 листопада 1944 року під час бою з українськими повстанцями було знищено 240 «бандитів», серед яких багато казахів. Про цей бій навряд чи щось чув геолог Бугенбай Ібраєв. Зате йому довелося працювати з репресованими «бандерівцями» в одній із шахт Казахстану. Бугенбай ставився до українців неупереджено, тому швидко знаходив у цьому середовищі друзів. Та й для нас залишив коротке свідчення про високі фахові якості тих українців, які працювали в шахтах: «Высокообразованным советским инженерам оставалось снимать шляпу перед «бандеровцами», как привыкли они называть ссыльных украинцев...»
А скільки ж цікавих українсько-казахських контактів залишилися зовсім невідомими для громадськості та істориків... Треба сказати, що наші земляки з Казахстаном почали знайомитись дуже давно. Я маю на увазі не лише десятирічне заслання Тараса Шевченка. Першими українцями в Казахстані були вислані учасники придушеного 1768 року гайдамацького повстання, відомого під назвою «Коліївщина». З другої половини XVIII століття на ці безкраї степові землі уже масово їдуть переселенці з Таврійської, Катеринославської та Полтавської губерній. Ще активніше їдуть після столипінської реформи. За переписом 1926 року в степовому краю проживало вже 1 358 000 українців. Йдеться про так званий Сірий клин — смугу довжиною майже дві тисячі кілометрів — від Оренбурга на заході і до відрогів Алтайських гір на сході. На цій території українці становили 40% усього населення, казахи — 27%, а росіяни лише — 22%. Прикро, що не маючи потужної національної ідеології, українці не мали шансів довго зберігати свою ідентичність, а були лише будівельним матеріалом для творення «великорусской нации». Допомагали царям-генсекам асимілювати казахів і... асимілювалися самі. Якщо на момент розпаду СРСР українців у Казахстані було майже 900 тисяч, то тепер лише 333 тисячі. Чи могло бути інакше? На цю тему розмірковує український поет із приазовського Мелітополя Олег Гончаренко, який народився в Казахстані: «Хоч я і українець за світобаченням, але певну міру «казахськості» таки всотав із материнським молоком. Народився я трохи передчасно, бо саме тоді (це був 1959 рік) у казахському Теміртау влада жорстоко придушила стихійний бунт комсомольців. Молоді будівники Магнітки жили в неопалюваних бараках, завошивіли, бо не було де помитися, та й харчувалися дуже погано. Не дивно, що повстали, але й влада не церемонилася, без вагань застосувала зброю. Не зеків, а розстріляних «будівників комунізму» потім складали напроти нашого бараку... Можете уявити собі, як почувалася моя мама. Молоко, звичайно, пропало, і годували мене своїм молоком казашки. А ще чеченки, німкені — у нас там був інтернаціональний барак. Може, тому у мене таке несприйняття імперської ідеї і таке співчуття до пригноблених. Ось я зараз читаю казахських поетів. І, знаєте, навіть молдавська поезія так не лягає на серце, хоча мама у мене наполовину молдаванка. Казахи мені набагато ближчі! Це, знаєте, така первинна мудрість, така щирість, відкритість, чесність... Моя любов до степу — вона теж звідти, з Казахстану... Тому він присутній у багатьох моїх віршах, а ще якийсь «кочовий ген» прокидається навесні і щоразу сильніше нагадує про себе. Сприйняття степу українсько-таврійське й казахське — вони такі близькі, що якби я не був українцем, то хотів би все життя прожити казахом».
Як бачимо, любов і шанобливе ставлення до казахської культури може прекрасно поєднуватися з любов’ю до України. І майже мільйон українців Казахстану таки могли витворити толерантну і разом із тим патріотичну (у ставленні до своєї етнічної батьківщини) українсько-казахстанську ідентичність. Натомість що бачимо зараз? Приазовський українець відчуває потребу в казахській культурі у себе вдома. Звичайно, якби всі казахи почували такий сентимент до українства, як Бугенбай Ібраєв, а всі українці мали таке ж світобачення, як наш поет Олег Гончаренко, то можна було б розраховувати на виникнення дивовижно цікавої українсько-казахстанської ідентичності. Поки що більшість наших земляків у цій країні є, перш за все, заручниками асиміляційних процесів (непросто зупинити маховик, запущений ще російськими царями), і мало хто з них може похвалитися високою інтегрованістю в казахську культуру. Але, за великого бажання, на цій ниві ще можна зробити дуже багато добрих, корисних справ.
