Справи замість слів
Прочитав матеріали, зібрані під заголовком «Україноцентрізм: як це робиться?» («День» від 6.12.2003), і пригадав справи давно минулих днів. Ніби посидів на засіданні ідеологічного активу. Дивно, що і лексика та ж. «У політичній сфері ми повинні…», «у сфері ідейній ми повинні», «у сфері духовної культури необхідно» і т.д. Хтось сумує за втраченою системою тотального виховання, за приємним почуттям, коли знаєш, що живеш хоч і не у кращій країні, зате у найсильнішій. Радять ще повторювати малоліткам, що Україна — велика держава, дивись, повірять у зрілі роки. Не інакше, як ще років тридцять ходити по пустелі. Сумно, панове, сумно…
Мені більше до душі хлопці, які нічим таким не стурбовані, а професіонально роблять свою справу й іноді виявляють, не без приємності, що працюють на імідж України. Ось Михайло, — мій кореспондент iз Клівленда, — пише, що у Чікаго вельми поважають харківський мехмат. А у Нью-Йорку його приятелі фізики, перекваліфікувавшись на програмістів, заробляють по сто двадцять тисяч доларів на рік. А тут слова, слова…
«Центризми» нині не у моді. Децентралізація — феномен не тільки просторовий. Думаю, від того ця заклопотаність і ця тяга до величі, що маленька людина прагне позбутися власних комплексів. Вона переносить їх на країну, в якій, між іншим, вже складається прошарок людей, що усвідомили, нарешті, завдяки своїм справам, що таке почуття власної гідності. Тим часом скільки страждаючих від власного розслаблення і шукаючих причину своїх невдач не у собі, а у підступах таємних сил, у нещасливій, ніби то, історичній долі України? А з приводу патріотизму потрібно вiдзначити, що сьогодні патріотизм неможливий у тому вигляді, в якому він був колись, не може бути таким, яким його хочуть відродити деякi читачі «Дня». «Патріотизм не може бути тим, чим він є, тому що у нас немає patria у самому повному розумінні», помітив сучасний філософ Аласдер Макінтайр.
Досвід Балтiї
Те, що «День» (№ 222 від 6.12.2003 р.) торкнувся на своїх шпальтах питання україноцентризму, справді дуже тішить. Дiйсно, ця тема має бути актуальною для усіх тих українських видань, які називають себе інтелектуальними й намагаються підтримувати в суспільстві дух патріотизму.
А громадськість цього справді потребує. Масове розчарування та зневіра в національних ідеалах, повна байдужість до державницьких справ і перманентне зациклення на буденних проблемах — ось лише часткова характеристика українського демосу, для якого подолання економічних труднощів стає мало не сенсом життя. Але ж так не повинно бути. Я переконаний, що насамперед суспільство повинно артикулювати свою спроможність, саме від нації мають іти україноцентричні настрої, якими керуватимуться політики.
Нам корисно було б у цьому питанні перейняти досвід інших країн, зокрема прибалтійських, які перш ніж визначати свій зовнішньополітичний вектор, навели лад усередині держав, узявши строгий курс на розвиток національної економіки, культури, що закономірно викликало гостру реакцію з боку Росії. Такі рішучі кроки називали «радикальним націоналізмом» і в нас, в Україні. Проте ми, хоч як це дивно, констатуємо найвищий рівень розвитку прибалтійських республік з усіх пострадянських країн. Тому ми не повинні боятися впевнених кроків з нашого боку, навіть якщо це комусь не сподобається. (Ситуація навколо Тузли, наприклад, може бути тестом на україноцентричність нашого політикуму).
Саме поняття «україноцентризм», як на мене, досить-таки багатозначне: воно може набирати різних відтінків і значень у трактуванні, скажімо, інших національностей, що проживають на території нашої держави. Та й, зрештою, кожен українець може розуміти його якось по-іншому. Хтось може купувати винятково українські товари, інший слухатиме лише українську музику, а якийсь заможний дядечко, як щедрий меценат, підтримає якогось перспективного українського митця... Гадаю, що з україноцентризмом для себе має визначитись кожен, хто вкладає у це поняття бодай якийсь позитивний зміст.
Безперечно, це стосується й політиків, економістів, підприємців — тих, кому народ делегував свої повноваження, і тих, які репрезентують нашу країну на міжнародній арені. Видатний французький філософ Блез Паскаль колись сказав: «Найважче для людини завдання — це сама людина». Ці слова можна спроектувати на наші реалії, трохи їх перефразувавши: «Найважче завдання для українців — це власне Україна». Тому не треба ламати собі голову, визначаючи наші інтеграційні вектори. Час нарешті обрати той шлях, який буде насамперед спрямований на розвиток рідної нації та держави.
