Дуже радий, що «День» не зраджує своїй традиції і не оминає злободенних тем нашого життя. Особливо важливим є докладне висвітлення подій, що мають певну причетність до визначення стратегічного курсу України. До таких, безумовно, належить і круглий стіл Ініціативної групи «Першого грудня», в якому взяла участь і головний редактор «Дня» (Ганна Черевко. «Наука бути вільним», «День» №226 від 11.12.2012). Примітною є і опублікована тут «Українська хартія вільної людини» — плід творчості цієї групи. Пропоную погдивитися на те, наскільки вона є корисною для тих, хто шукає «життєві орієнтири».
«Принципи, викладені в цій Хартії, — пишуть в її завершальних рядках автори, — для свого здійснення потребують багатьох великих особистих і колективних зусиль». Але раз ці зусилля мають бути також і колективними, то, звісно, їх повинні здійснювати групи людей, що об’єдналися заради досягнення спільної мети. На чолі ж таких соціальних груп повинні бути особливо прогресивні, досить талановиті особистості, визнані лідери, які взяли на себе важкий тягар відповідальності. Відповідальності за те, аби, як мовиться, привести кожного до щастя і свободи. Проте в преамбулі читаємо: «Щоб стати вільною, людині не треба поводирів». (Цікаво, чи відносять до поводирів автори Хартії самі себе?) Далі вони продовжують: «Ані найталановитіші лідери, ані інтелігенція (згадаймо радянський епітет «гнила». — Авт.), ані жодна соціальна група не здатні привести людину до щастя і свободи. Справжнім поводирем людини є лиш особисте осмислення зусиль». Потім, ніби забувши власне неприйняття керівної ролі будь-кого, пишуть: «Бути лідером означає прокладати шлях для інших». Але як його може прокладати той, хто на це, за їхнім попереднім твердженням, «не здатен»? Не знаю, як вам, а мені хід думки учасників Ініціативної групи «1-12» видається, м’яко кажучи, непослідовним. Можливо, вони самі ще не доклали достатньою мірою особистих зусиль задля того, аби осмислити те, що хотіли сказати? Ось і залишилися без «справжнього поводиря».
Загалом, як видається, ця Хартія — дуже гарно, просто чудово викладені добрі побажання і заклики до якоїсь абстрактної свободи, що поєднуються із згадуванням загальновідомих фактів української дійсності. І все це за цілковитої відсутності будь-яких конкретних пропозицій, які автори документа, вочевидь, відклали на невизначене майбутнє.
Сьогодні на порядку денному головне питання: як нам безпомилково визначити і домогтися легітимного прийняття такої фундаментальної ідейної основи, яка дасть змогу «...подолати недержавність, вузькість і провінційність колоніального та хуторянського світогляду», «...подолати рудименти радянського мислення...» і сформувати політичні партії, «...які діятимуть на чітких ідеологічних засадах...» (див. Хартію). На жаль, у цьому документі ми виявляємо лише декларації і цілковите замовчування необхідності єдиної, загальноукраїнської бази ідейних цінностей, морально-духовних орієнтирів, здатних виконати функцію, що консолідує суспільство.
Проте справедливості заради слід сказати, що автори Хартії вважають свою працю, швидше, своєрідною першою ластівкою на шляху до духовного переродження українського суспільства.
Завдання, які, на думку автора цих рядків, слід вирішити найперше:
l 1. На основі об’єктивного аналізу основних комуністичних догм визначити ступінь їх утопічності, дати вичерпну оцінку недоліків системи цінностей радянського суспільства — марксизму-ленінізму.
l 2. Врахувавши вади морально-духовної бази СРСР, чітко й переконливо визначити цілі перебудови України, яких буде досягнуто в результаті проведення в країні системних змін, обѓрунтувати нагальну потребу радикальних перетворень і стратегію їх втілення в життя.
l 3. У центр проекту щодо створення нової України поставити принципи трансрівневого коригування мислення нашого суспільства, що надасть українській масовій свідомості впорядкованої структурної форми і цілісного гуманітарно-демократичного змісту, а потім послідовно здійснити це коригування, впроваджуючи в країні оновлені морально-духовні цінності (таке впровадження неминуче потребує розв’язання подальших завдань, що виникають під час системного перетворення України).
Наведення ладу в мисленні і в діях людей, у мотивації їхніх вчинків — ось що для нас життєво важливо нині.
Не можна братися за «лікування» масової свідомості, якщо сам не розбудив власний розум і продовжуєш перебувати в хоч і комфортному для тебе, але химерному середовищі давно збанкрутілих, примусово нав’язаних ціннісних орієнтирів.
Отже, нині в Україні склалася небезпечна для суспільства і країни ситуація, що свідчить про те, що час для «філософсько-богословських дефініцій» (Ігор Лосєв) тих, хто зазвичай любить лише побалакати, назавжди відходить у минуле. Країна відчайдушно потребує відповідей, які ті, хто зараховує себе до інтелігенції, повинні щонайменше почати формулювати й озвучувати, послідовно просуваючись до створення проекту нової України. Відсутність такого проекту більш як 20 років після розвалу СРСР привела нас до цивілізаційної деградації. Нехай час згаяно, але потреба в ньому сьогодні очевидна. Його мета — відкрити широкий простір для тотально-системних змін в українському суспільстві і державі.
Усім тим, хто щиро переймається питанням, як здійснити системні, радикальні перетворення в Україні, і шукає шляху виходу з інституційної кризи, готовий надати методологічну підтримку. Зрозуміло, слід подумати і про організаційний бік справи.
Бажаю всім щастя, здоров’я і подальших творчих успіхів у самовідданій праці зі створення в Україні повноцінного громадянського суспільства!
Валентин КРИВЧЕНКО, Харків
