Кожного разу, коли відомий політик каже, що він не за «біло-синіх» і не за «помаранчевих», а «за людей», я згадую жарт із культової стрічки «Іронія долі». П’яненький герой Мягкова питає в сусіда по залу очікування аеропорту: «Ви хто?». «Людина», — здивовано відповідає той. П’яного ця відповідь задовольнила цілковито.
Смішно. Тому що немає людей узагалі. Хіба тільки як протилежність тваринному стану. До нього та до тваринних же інстинктів несвідомо (а може, свідомо?) підштовхують ті, хто називає виборців та громадян «людьми». «Эй, человек!» — хіба це не образливо? Так само, як і цілком природне і, на жаль, звичне нам звертання «мущина!», «женщина!» замість культурних «пані», «добродію», «товариш», урешті-решт.
І немає ніяких загальнолюдських цінностей. Так іноді (від незнання історії, мабуть) називають культурні цінності авраамічних релігій (юдаїзм, християнство, іслам).
І останнє. Щодо причин Хмельниччини. Не тому вибухнула Велика українська революція, що людина на ймення Чаплинський образив людину на прізвище Хмельницький. Поляк і католик(!) образив православного українського шляхтича(!). Саме тому особистий гнів останнього зумів запалити полум’я загальнонаціонального повстання православного українського народу.
У діалектиці абстрактного й конкретного перше є лише минущим моментом, а людина, яка скрізь бачить лише людей (а не українців, громадян тощо), демонструє нерозвиненість розуму (див. Гегель, «Хто мислить абстрактно?»). Подобається нам це чи ні.
