Цими словами визначено, на що спромоглась Україна за 18 років незалежності. Куди поділися після розпаду Радянського Союзу «українські буржуазні націоналісти»? А можливо, вони здатні плодитися тільки у неволі.
Чому мовчить Україна? У неволі вона гомоніла. А зараз їй не цікаво, бо має «демократію» і вирішила відпочити, поспати.
А вороги не сплять, вони обливають брудом сором’язливого хохла і розставляють свої щупальці, щоб знову, тепер уже назавжди, взяти його в обійми з любов’ю старшого брата, щоб молодшому більше не хотілося гратися в демократію і «оранжевые» — помаранчеві —революції. Все згадає нам — і любов до синьо-жовтого кольору, і тризуб, і Мазепу, і Петлюру, і Бандеру — і заспіває: «Ще не вмерла Україна, але вмерти мусить»...
Прикро, але це історична правда. Любити Україну — це злочин, бо ти стаєш націоналістом, а для українця це табу. Будь-якій іншій нації, наприклад, французу, англійцю, італійцю, єврею, росіянину не те що можна, він зобов’язаний ним бути у своїй країні. Він зобов’язаний володіти державною мовою, знати свою історію і своїх героїв. То чим же прогрішився так українець, що він позбавлений такого права?
Ніхто мене навіть не запитує, чи хочеться мені й моїм дітям, онукам, щоб на всіх каналах телевізора в моїй оселі звучала чужа мова, а мені, як собаці, кидають кістку, дають інколи титри українською, бо, бачте, в іншому випадку це «ущемление» прав меншин. А де моє право в моїй Богом даній землі, де правда, коли я, українець, почуваю себе в Україні, як на чужині? Хто забезпечить мені моє конституційне право?
Коли Україна народить свого Путіна, який наведе лад в країні?
Давайте зробимо ракурс в недалеке наше минуле.
Перший президент України Л. Кравчук. Ціни йому б не було, якби... Якби він не віддав хоча б тактичну ядерну зброю, тоді б з нами розмовляли, як рівний з рівним, з повагою, і не було б ні газових проблем, ні мовних, ні проблем з НАТО. Можна було б віддати всю атомну зброю взамін прийняття України в НАТО. А зараз, шановний Леоніде Макаровичу, «маємо те, що маємо».
Другий президент Л. Кучма. Згадаймо, який хороший був старт у нього. І вектор в Європу, і закон про вступ до НАТО, і Конституцію прийняли. Основне — ніхто не ділив Україну, і книгу добру написав: «Україна — не Росія», і в Криму наводив порядок з президентами, і українські школи-інтернати відкривав, і острів Тузла збирався захищати до переможного кінця. І зараз заявляє, що Україні потрібна атомна зброя.
І знову — якби! На цей раз якби не було політичної боротьби «Україна без Кучми», сценарій якої розроблявся за межами України і співучасником №1 якої став великий соціаліст, в Україні зараз був би спокій. А так знову: «маємо те, що маємо», крилатий вислів.
А далі був В. Ющенко — месія українського народу? Так думали всі — і свої, й чужі. Проте політичні гравці, які привели Ющенка до влади, були різношерсті. Вони мені нагадували наймане турецьке військо часів гетьманщини, яке після перемоги займалося грабунком у власних інтересах. Від них і не пахло національною ідеєю, на яку розраховував народ. Великий соціаліст і тут доклав свою руку.
Україна, як виявилося, ще була не визріла до такої величини, аби нею керував успішно проукраїнський лідер, та й і він не був до цього готовий, щоб з усіма впоратися і дати раду і собі, й державі.
Нам залишається знову повторити крилату фразу Кравчука: «Маємо те, що маємо». Але з великою засторогою: «Не дай Боже втратити те, що маємо».
Залишається знову звернутися до виборців: «Будьте розумними!».
