Вони не надумані, а реальні. Не всі в однаковій мірі усвідомлюють їх, але серйозні загрози українському етносу в Україні існують. Створення «Їдальної держави» («почім ваша олія? А яєчка почім?») цих загроз не зменшує. Навпаки, посилює, породжуючи запитання: чи тим займаємося?
Фахівців і просто небайдужих турбує становище української мови та культури в державі та суспільстві. У школах українську вчать, але який результат? Знайомі поляки, побувавши у Києві, Дніпропетровську, Одесі (до Донецька не добираються), щиро дивуються: «А де ж українська мова? Ми ж не в Росію приїхали». Іди й тлумач їм, що «так склалося»... А якби ще довідались, що мер столиці не знає і не хоче знати української, що у футбольних клубах «за традицією» наші «енки» та «уки» слова державною мовою не мовлять, ну, хіба у Львові...
Процес русифікації українців в Україні не зупинено. Людоньки, це ж ганьбить державу перед Європою! Наші можновладці різних рівнів, українські законодавці мало уваги звертають на те, що наш телемедіапростір, книжковий ринок хіба умовно можна назвати українським. Панує на ньому мова сусідньої країни. Якщо й робиться щось для того, аби виправити ситуацію, то з якимись паузами, уривчасто, непослідовно. Бракує чіткого плану дій та координації зусиль, залучення всієї інтелектуальної еліти, наших патріотичних бізнесменів. Маємо таких. Бракує дій. Чи не стримує їх: «Та це ж не з нашого села...!»?
Безперечно, маємо справу з вельми складною і задавненою проблемою. На особистісному рівні «загублених» дається взнаки психологічна підоснова бажання/небажання знати мову й культуру народу, нації, на землі якої живеш. У постколоніальному суспільстві, яким воно у нас ще залишилося, власне «психологія» багатьом перешкоджає ставати «інакшими українцями», повертатися до мови і звичаїв предків. (Йдеться про етнічних українців, яких в Україні, за статистичним переписом, понад сімдесят відсотків. Навіть на Донбасі вони складають більшість. Є серед них чимало «західняків», що виїхали свого часу в цей степовий шахтарський край. На жаль, багатьом із них треба говорити про повернення до мовно-культурного українства).
Національним відродженням мають займатися оптимісти. Нам є чим гордитися. І не треба дозволяти комусь збоку повчати українців, які події нашої історії пам’ятати, а які забути, кого зі своїх визначних людей славити. Подібні повчання недопустимі в Європі, у тому ж ЄС.
Так, нам є чим пишатися у різних сферах діяльності. А з тим, чого треба соромитися, самі розберемось, такий ось штрих, що збуджує українську гордість. Минулорічної осені презентерка польського радіо, насиченого різними супермодними західними хітами, послухавши нашу «Піккардійську терцію», захоплено сказала: такого чудового чоловічого асареllo ще не чула, і якби, наприклад, французи мали своє щось подібне, вони б його на весь світ розрекламували.
До речі, це також і про можливості психологічного впливу української мови, нашої культури щось говорить.
Українцям же, передусім урядовцям — але не тільки їм — доводиться нагадувати дуже тривожне: «Не буде української мови — не буде й держави, й народу, буде певна біомаса. Допустити таке — злочин перед предками нашими і нащадками». Так написав у «Дні» Ігор Сюндюков, і ці слова можна поставити епіграфом до всіх матеріалів про нашу національну проблему.
...Уже збирався поставити крапку в цих нотатках на актуальну тему, та потрапила до рук не читана раніше стаття пана доцента Юрія Гапона із Запоріжжя. Усе в ній нібито правильно: і дітей українцям треба більше народжувати, і доплату викладачам української мови давати... Все правильно, але порівняння української ситуації із сербською у зв’язку із Косово — недоречне. Та нема в українців «синдрому Косово». В Україні, пане гуманітарний доценте, щось цілком інше.
Цілком-цілком інше... До чого й ви трохи причетні, визнайте.
