Надрукувавши статтю киянина Юрія Стадніченка «Де ви, українські інтелігенти?» (20.07. 2001), «День» запросив висловитися з приводу ролі сучасної інтелігенції у відродженні української культури.
Вважаю, що оскільки відродження можна оцінити на «трієчку», то й інтелігенція наша заслуговує такої ж оцінки. Причиною невдач останнього десятиліття є, скоріш за все, наш ірраціоналізм. Ми традиційно робимо ставку на людей емоцій, пристрасного слова й пісні і нехтуємо людьми аналізу, рішення і дії. Недаремно ж на Заході за українцями закріпилася репутація людей, які зовсім не вміють поводитися у світі цифр. Тому високої оцінки заслуговує патріотизм Юрія Стадніченка, його небайдужість і послідовність. Та все ж він не до кінця враховує реалії наших днів.
Чи під силу сучасній українській інтелігенції виконати те, що пропонує шановний киянин? Особливо, якщо до неї відносити лише україномовну, «націонал- патріотичну» частину?
За найоптимістичнішими прогнозами, україномовних громадян у нашій державі трішки більше, ніж 50%. Це враховуючи бабусь і дідусів Чернігівщини, Сумщини, Дніпропетровщини, які менш за все переймаються станом української культури й мови (інакше б виховували дітей у дусі поваги до неї). Якщо говорити саме про інтелігенцію, до того ж, за висловом Юрія Стадніченка, «справжню» (тобто національно небайдужу), то співвідношення буде значно песимістичнішим.
Львів’яни добре знають, наскільки великим є відсоток росіян у тих сферах, які визначають обличчя міста, а саме у науці, бізнесі, спорті. Серед відомих інтелектуалів також багато росіян і російськомовних.
А що ж тоді говорити про Схід? Добре, якщо співвідношення становитиме 1:10 (а у Донбасі і в Криму до другої цифри можна спокійно дописувати ще один нуль). Це дані приблизні: вони випливають з тиражів україномовних і російськомовних газет. Хоча «Просвіта» вже давно могла б провести своєрідну «інвентаризацію», аби знати точно, скільки ж «багнетів» для мовного фронту може виставити Криворіжжя, Слобожанщина, Причорномор’я... Скільки серед них буде «рядових» і скільки «генералів»?
Наш загал тримає у пам’яті «революцінерів-романтиків» типу В’ячеслава Чорновола чи Степана Хмари. А якби ми прислухалися до думки «апостолів конструктивізму» Петра Яцика чи Осипа Мороза, то й пропозиції Юрія Стадніченка не виглядали б сьогодні настільки наївними.
Бо як, скажіть, опираючись на наявні інтелектуальні ресурси, організувати в масштабах держави вивчення курсу «Мова і нація»?
Де знайти людей такого рівня, щоб їхні лекції було цікаво слухати російськомовному інтелігенту в Харкові, Донецьку чи Севастополі?
А хто готовий стати українським Ельдаром Рязановим, і хто за короткий час створить цікаві фільми, які могли б конкурувати з російськими?
А ще ж треба враховувати існуючу поляризацію за мовною ознакою у нашому суспільстві. І якщо україномовні інтелігенти нерідко висловлюються в тому дусі, що все російське в Україні є чимось небажаним і тимчасовим, то зрозумілим буде й опір українізації, причому на всіх рівнях. На противагу запропонованим Юрієм Стадніченком українським передачам будуть створюватися російськомовні, тільки більш якісні. І всі дивитимуться саме їх.
На всі сто відсотків погоджуюся з тезою Юрія Стадніченка, що Україна набула б високого авторитету в освіті, якби не лише толерантно ставилася до національних меншин, а й створювала всі умови для задоволення їхніх національно-культурних потреб.
Але, по-перше, з цією політикою варто було б визначитися ще десять років тому: тоді ми уважніше стежили б за тим, аби світова громадська думка формувалася не лише «смолоскипними» мітингами, але й багатьма позитивними досягненнями. По-друге, яким би важливим не було українсько-молдавське порозуміння на Буковині чи, скажімо, українсько-гагаузьке на Одещині, все ж визначальним чинником стабільності держави є саме українсько-російські стосунки в масштабах усієї України.
Надійним дороговказом для нас можуть бути ідеї академіка Вернадського. Пам’ятаєте його слова: «Справа росту української культури є не тільки справою українців, але й росіян»? Або ось ці: «Я так вірю в майбутнє української культури і української мови!.. З плином часу, у цих рамках, не ворожих російській культурі, українська мова і українська культура виростуть».
Цей підхід є значно конструктивнішим, аніж тривале протистояння. До речі, тільки за такого підходу (проголошеного як офіційний курс) стане можливим спілкування українською у громадських місцях, причому не лише у Вінниці чи Кіровограді, але й у Луганську чи Сімферополі.
Останнє поки що із сфери фантастики. І справа не тільки в тому, що Росія всіма засобами стримуватиме цей процес. Просто російськомовна більшість не захоче добровільно ставати меншиною, приреченою на зникнення. І гальмуватиме процес ще задовго до того, як можна буде говорити про справжню, а не декларативну двомовність. Саме тут, у першу чергу, недопрацювала українська еліта.
Скільки б не говорили про національне відродження, скільки б не мріяли про нього, але громадянам нашої держави ніяк не вдається оминути одне важливе питання, яке я назвав би «Великий консенсус». На жаль, поки що у кожної етнічної групи своє уявлення про гармонію. І все ж раціональніше, конструктивніше боротися за неї разом, а не поосібно.
