Беззаперечним успіхом «Дня» є публікація «Свідок століття» (№97 від 6.06.2003), у якій йдеться про, власне, давно відому річ — сьогодні в Україні переважно замовчують той факт, що український націоналізм був не лише національно-визвольною, але й тоталітарною течією суспільної думки і соціальної практики. Таку думку обстоює і герой згадуваного матеріалу, колишній «бандерівець», представник порівняно маловідомої демократичної гілки Організації Українських Націоналістів (ОУН) Євген Стахів. До такої ж думки схиляються й західні вчені, зокрема канадієць українського походження Орест Субтельний. Виникає запитання: чому шляхетна визвольна мета значною мірою була дискредитована братовбивчою деструкцією та жорстокістю?
Втім, на межі ХIХ—ХХ ст. український націоналізм мав абсолютно інше, ліберал- або соціал-демократичне, забарвлення. Після Першої світової війни, розвалу імперій, низки революцій та війн українці примудрилися лишитися мало не єдиною нацією, яка не здобула власної держави. Новий український націоналізм у редакції Дмитра Донцова, названий з якогось дива «інтегральним», був радше понятійним рядом такого змісту. Політика є боротьбою між народами за виживання, а національна держава — найвищою метою, яка виправдовує будь-які засоби та вимагає від особистості зректися себе задля колективу. Соціумом керує не розум, а незламна воля «сильних особистостей», що змушують народ стати єдиним цілим, відкинувши об’єктивний поділ на соціальні верстви. Наслідком є тоталітарна нетерпимість до будь- якого інакомислення й демократії взагалі та прагнення до монополії у житті нації. Жодного уявлення про соціо-економічний лад майбутньої національної держави не було, але говорилось дещо про її аграрний характер (це у XX столітті!) та співпрацю з кооперативами та приватним капіталом. Особливий наголос робився на владі однієї націоналістичної партії, що буде осередком перевірених «борців» та «кращих людей» з верховним провідником на чолі.
Таким чином, український інтегральний націоналізм містив риси тоталітаризму. Тут варто зауважити, що, попри позірну відмінність тоталітарних течій, вони мають схоже психологічне походження. Людьми рухають глибинні психічні імпульси, що взаємодіють із суспільними чинниками. Саме тут треба шукати відповідь на запитання: чому рух за свободу обертався тоталітаризмом і жорстокістю?
Ядром ОУН була така своєрідна соціальна верства, як радикальна інтелігенція. Микола Бердяєв писав, що її могли утворювати навіть люди, які не жили інтелектуальною працею та й взагалі не надто інтелектуальні. На відміну від західної інтелігенції, що у соціальному сенсі була буржуазною, належала до привілейованого середнього класу, наша соціально свідома інтелігенція була пролетарською, і «буржуазні чесноти» попитом у неї не користувалися. Українські, так само як і російські, радикали надлишком маєтності ніколи не страждали, тому помилковим є визначення радянською пропагандою українського націоналізму як «буржуазного». А головне: інтелігенти-радикали були соціально-психологічним й ідеологічним угрупованням, що нагадувало релігійну секту з тоталітарною нетерпимою мораллю. Угорський марксист Дьєрдь Лукач вимірював революційність не радикальністю мети й засобів боротьби, а тотальністю щодо усіх проявів життя. У міжвоєнній Польщі українські націонал-радикали не мали жодної суспільної перспективи, і це відчуття власної нікчемності було раціоналізовано у національних символах та активізувало, за Еріхом Фроммом, ірраціональні авторитарні й деструктивні риси характеру. Яскравим свідченням є терористичні дії ОУН у Другій Речі Посполитій 1920— 1930 років, що засуджувався більшістю українців. Наприклад, вбивство українських (!) і польських діячів, що виступали за міжнаціональне примирення — раціональної мети тут не було взагалі, саме лише задоволення ірраціональних пристрастей. До речі, у Галичині й на Волині тоді чільне місце посідали українські демократичні партії, але аж ніяк не ОУН. З приходом сталінізму ці легальні партії були знищені, лишилось саме терористичне підпілля ОУН.
Тоталітарні риси українського націоналізму можна вибачити безвихіддю боротьби за незалежність з набагато потужнішими ворогами: поляками, гітлеризмом, сталінізмом — у таких умовах годі чекати чогось демократичного. ОУН дала когорту самовідданих героїв та завзятих бійців, що не поступаються захисникам Брестської фортеці або японським самураям — один Роман Шухевич чого вартий! На відміну від сучасної вельми балакучої «національно свідомої» інтелігенції, ОУНівці показали, що українці можуть бути бійцями, а не лише «болотом». От де дійсно було «не словом, а ділом»! Та якби такі, як Бандера, прийшли до влади, то ми б мали український варіант тоталітаризму. Тенденція збереглася: сьогоднішні наші «націонал-демократи» є тільки «націонал», але жодним чином не «демократи».
Захід після Першої світової війни визнав владу Польщі над Західною Україною, відкинувши із шкурницьких міркувань наріжний принцип своєї ж, тобто західної, демократії — право нації на самовизначення. Українська громада краю підкорилася такому рішенню й лишила без підтримки попередницю ОУН — Українську Військову Організацію (УВО). Провідник УВО Євген Коновалець звернувся по допомогу до єдиної сили, що шукала змін у Європі, — Нiмеччини. Це зіпсувало репутацію визвольного руху, так само як і участь українців у гітлерівських збройних силах — гітлеризм бачив в українцях або рабів-арбайтерів, або «паливо для крематоріїв».
Старше покоління ОУН, виховане на ліберальних традиціях, не вважало терор за самоціль, але, будучи в еміграції, не надто контролювало дії крайового проводу. Молоді галицькі радикали Степан Бандера, Ярослав Стецько, Микола Лебедь, Роман Шухевич презирливо ставилися до «пристосуванців» з еміграції та робили ставку на революційне насилля. Після вбивства Є. Коновальця вони не визнали своїм вождем Андрія Мельника, що призвело до розколу національного руху на «бандерівців» i «мельниківців».
Пекельна війна, цей граничний вияв руйнівних пристрастей, збурила суспільство, утворивши величезні озброєні маси. На лісистому заході України «усі воювали з усіма»: радянські та гітлерівські частини, радянські та польські партизани тощо. Численні волинські націоналістичні загони «Поліська Січ» близького до уряду Петлюри у вигнанні Тараса Бульби-Боровця спочатку жодним чином не співпрацювали з ОУН. Згодом найбільш боєздатні бандерівці силоміць об’єднали їх із своїми «боївками» та мельниківцями, утворивши славнозвісну Українську Повстанську Армію (УПА) з Романом Шухевичем на чолі. Жодним чином не полемізуючи із шановним свідком тих подій Євгеном Стахівим, слід сказати, що поняття ОУН-УПА не таке вже й безглузде, а тоталітарність її провідників пояснюється не тільки потребою суворої дисципліни. Збурена хаотичними ірраціональними пристрастями маса завжди шукає скріплюючих символів та вождя або інституцію, що уособлюють величну, але всім зрозумілу ідею. Такою ідеєю цілком слугував інтегральний націоналізм, а інституцією та вождем — ОУН і Бандера, роль якого, як слушно каже пан Стахів, надто перебільшена порівняно хоча б із Р. Шухевичем. Без бандерівців замість бойової УПА був би лише аморфний «кисіль», а без масової УПА ОУНівці лишились би купкою героїв-заколотників.
Але у Центральній та Східній Україні націоналісти входили у контакт з багатонаціональним, інтернаціонально та космополітично налаштованим населенням, що жодним чином не переймалось ідеями інтегрального націоналізму, ставлячись до нього вороже. У 1944 році за участю ОУН була створена більш демократична Українська Головна Визвольна Рада (УГВР). Але у визвольного руху не було жодних шансів проти потужної радянської машини, що перемолола німецький фашизм, якому навіть «західні демократії» нічого не змогли вдіяти. Далі була гнітюча розв’язка цієї приголомшливої вистави: після відчайдушного прориву частин УПА на Захід і загибелі Романа Шухевича опір пішов на спад, а із вбивством Бандери був втрачений останній, хоч і надуманий, але скріплюючий харизматичний символ. Емігрантські кола націоналістів погрузли у традиційних українських чварах, авторитаризм ветеранів збанкрутував, а на їхнє місце зараз прийшли конформісти, які якщо і цікавляться націоналізмом, то лише з міркувань кар’єри та влаштування власного затишку.
Втім, досі не звертається увага на головне — це був хоч і жорстокий, але прояв потужного людського потенціалу, якого нині нам, українцям, так не вистачає.
