У «Дні» № 214 від 22.11.2001 р. у статті політолога В. Карасьова і психолога С. Чуніхіної «У пошуках «Батька» нарешті було зроблено спробу аналізу процесів в українському політикумі з погляду психоаналізу.
У класичному психоаналізі Фрейда основоположна роль відводиться фігурі Батька, Едіповому комплексу і почуттю провини, яке з’являється після скинення Батька. З цієї провини з’являються, за Фрейдом, мораль і етика як соціальні явища. Однак автори статті помилилися з часом «вбивства» Батька дійовими особами нашого політичного театру, більшість яких, за рідкісним винятком, десять років тому відносилися до партійної, комсомольської, профспілкової, радянської номенклатури. Перебування в апараті саме цих соціальних інститутів гарантувало тоді статус — свого роду Едем. І «убили» Батька вони тоді: відмовившись від своїх поглядів, змінивши комуністичну фразеологію на національно-демократичну. І якщо йти далі за Фрейдом, зараз їх гризе почуття провини, що створює додаткову нервозність українського політичного варіанту трагедії «Цар Едіп». З політичного подіуму постійно чути вигуки, які вимагають добити вже скиненого Батька. Уся ця теорія, на перший погляд, може здатися повним маренням, але, як відомо, практика — критерій істини, тому звернiмося до прикладів.
Приклад В. Ющенка, на мій погляд, у цьому випадку не показовий, просто зараз стало модно штурхати Віктора Андрійовича. Проте він сам винен. Його підвела його ж власна метушня між Адміністрацією Президента, Заходом і націонал-демократами. За такої кількості «Батьків» нехитро і заблукати.
Колишній відомий представник радянської зовнішньополітичної номенклатури, а нині націонал-демократ Геннадій Удовенко вимагає негайно визнати КПУ терористичною організацією («Киевские Ведомости», 23.11.2001 р.). Ну кортить йому добити поваленого «Батька». Компартія України на сьогодні — одна з небагатьох непомічених, принаймні явно, ні у корупційних, ні у приватизаційних, ні в адмінресурсних скандалах. Тільки їх шлейф історичних жахів та обмеженість рятує наш «політикум» від програшу комуністам. Ось і штовхають їх, щоб відвернути увагу електорату від корумпованості влади та розростання бюрократичного апарату.
Теорія Фрейда набагато складніша і суперечливіша. Людське буття Фрейд розглядає як боротьбу свідомості і несвідомого. Після Першої світової війни Фрейд приходить до необхідності розгляду людської психології як процесу протиборства інстинктів життя і інстинктів смерті, деструктивності, руйнування, яке Фрейд вважав наслідком природи людини. Пізніше вже Е. Фромм переконливо покаже, що людську деструктивність багато у чому сформовано соціальним розвитком, а не біологією.
Дії колишнього комсомольського ватажка Анатолія Матвієнка повністю підтверджують наявність елемента, що кличе до руйнування, усунення ненависного об’єкта. В. Пустовойтенко на фігуру «Батька», чесно кажучи, «не тягне», особливо для А. Матвієнка, у часи всесоюзних злетів якого Пустовойтенко був практично невідомим. А ось спроба руйнування НДП, керівництво якої переманили з-під носа сучасні апаратники, — чим не причина для руйнівних тенденцій А.Матвієнка? Та й руйнувати там особливо нічого. Це типове об’єднання різнокаліберної номенклатури. Представниками «демократичного народу» тут і не пахне, а ідеології немає зовсім, не вважати ж ідеологією вигук: «Людина, батьківщина, добробут, Україна». А всі «злагоди» є нічим іншим, як спробою впровадження у суспільне надсвідоме як ідею «Батька» емоційно-обеззброюючу ідею деякої абстрактної «злагоди» між високопоставленим клерком, який переміщається тлінною землею на «Мерседесі», купленому за бюджетні гроші, і рядовим платником податків, який віддає останні гроші до бюджету.
Для представників «політикуму» виживання будь-якою ціною — це надзавдання. Це повністю підтверджує першочерговість підсвідомого інстинкту виживання і комплексу Нарциса, що примушує політика метушитися, намагаючись залишатися на очах та при владі. Звідси ж любов до всіляких, як правило замовлених, рейтингів. Але одним інстинктом виживання це пояснити неможливо. Наші публічні політики, за рідкісним випадком, — люди, м’яко висловлюючись, не бідні. Вони не декламують щодня відому фразу: «Хліб насущний дай нам днесь», від голоду вони не помруть навіть після закінчення політичної кар’єри. І тут нам на допомогу приходить психологія ірраціонального.
Необхідно рухатися далі, у напрямку динамічної психології Е. Фромма, що враховує вплив соціально-економічних чинників на індивідуальне і суспільне свідоме і несвідоме. Погляди Фрейда у чистому вигляді слабозастосовані. А Фромм виводить бурхливу діяльність сучасного масового індивіда, його пристрасне прагнення добитися популярності і успіху будь-якою ціною не тільки з виключно економічних причин (що цілком правильно і очевидно), але й із боязні самотності (у масовому суспільстві! — діалектичний парадокс), усвідомлення нікчемності, рутинності та тьмяності буття сучасного індивіда, відсутності глобальних імперативів, крім пристрасті до збільшення накопичення, споживання і успіху. Сучасний індивідуаліст так і норовить влитися до стада, щоб забути про безглуздя свого існування.
Вихід? Він повинен бути і він є. Інакше гріш нам ціна. Його треба шукати у нескінченності Пізнання, що все глибше проникає у Світобудову.
І останнє. Мене, на відміну від В. Карасьова і С. Чуніхіної, зовсiм не дивує наявність ірраціонального в політиці, яку ці автори вважають» «сферою високої раціональності і передбачуваності». Фрейд переконливо показав, що психіка, індивідуальна і колективна, є діалектичною єдністю протилежностей різних прошарків цієї психіки. Неперервна боротьба і вирішення цих протиріч і є змістом і значенням існування психічного. Психіка людини, у т.ч. й політика, є сукупністю раціонального і ірраціонального. Розділити їх неможливо, та й не потрібно, бо це два боки однієї медалі. У політиці, можливо, ірраціонального навіть більше, ніж у буденному житті, основним імперативом якого є шматок хліба.
