Коли мова заходить про криваві події російсько-української війни під Докучаєвськом на Донбасі, назва цього населеного пункту мимоволі нагадує, що, крім «разбойников-воров», у сусіднього народу траплялися й зовсім інші, світлі особистості, ставлення яких до нашої землі та її людей було шанобливим і докорінно відрізнялося від нинішнього, руйнівного й відверто ворожого.
Вивчаючи «справжню чорноземну полосу», всесвітньовідомий природознавець, засновник генетичного грунтознавства Василь Докучаєв (1846 — 1903), звісно, не обійшов увагою й українські грунти: від Донеччини до Буковини. Дав їм наукову класифікацію. Зробив висновок про те, що «чорнозем — ідеальний грунт», що може й повинен стати «царем грунтів», бо «дорожчий будь-якої нафти, всілякого кам’яного вугілля, дорожчий золотих і залізних руд».
Про перебування ученого із Санкт-Петербурга в Україні (починаючи з 1877 року) свідчать протоптані ним стежки. Так, 1881 року експедиція Вільного економічного товариства, на чолі з Василем Васильовичем, мала такі маршрути: Фастів — Сміла — Знам’янка — Миколаїв та Кременчук — Протопопівка — Знам’янка — Єлисаветград — Ольвіополь — Томашівка... («Верстви дві-три дорога помітно підіймалася від правого берега ріки Синюхи, притоки Бугу; потім підступив ледь хвилястий безлісий степ, котрий і потянувся через Голованівськ (Балтського повіту) до Томашівки...» За її мету слугувало дослідження чорнозему на вододілі Дніпра й Південного Бугу. Взято зразки ґрунтів поблизу Крюкова (правобережжя Кременчука), Протопопівки (Олександрійський район), Знам’янки («среди лесной полянки»), Єлисаветграда (теперішнього Кіровограда, який «расположен среди очень волнистой местности, по берегам Ингула») та Голованівська. Детально про все це йдеться в монографії В. Докучаєва «Русский чернозем» (1883). Праця, що стала основою його докторської дисертації, розповідає, зокрема й про особливу якість чорноземів згаданого Єлисаветградського та сусідніх повітів. «О почвах между Треповкой и Елизаветградом в моем путевом журнале значится: — пише дослідник, — «здешний чорнозем — в сыром виде, как уголь».
На Кіровоградщині й зараз не забувають про Докучаєва. В одному з її південних районів — Устинівському — відтоді навіть лишилося село Докучаєве, де, за переказами старожилів, завдяки природолюбу з’явилися й ставки, й лісонасадження. А в Маловисківському районі — поблизу села Оникієве — чотири «докучаєвські лісосмуги», яким уже понад сто років. Саме про них відомий поет Олекса Ющенко писав: «Те знамените зелен-маєво: міцні гордливо дерева, зелений розчерк Докучаєва не зломить сила вітрова. Оникіївські лісосмуги, квадрати поля поміж них...» Рукотворне диво прилягає до автошляху Кіровоград — Умань. Унікальні пам’ятки степового лісорозведення 1968 року оголошено ботанічною пам’яткою природи місцевого значення.
У 1888—1894 роках Докучаєв (на запрошення Полтавського губернського земства) очолив нову експедицію, у складі якої був і майбутній засновник і перший президент Академії наук України Володимир Вернадський. Вони уклали ґрунтові карти губернії, а в самій Полтаві заснували природничо-історичний музей. (Принагідно додамо, що частина тодішньої Полтавської губернії тепер входить до складу Кіровоградщини).
1889 року Докучаєв підготував колекцію грунтів для Всесвітньої виставки в Парижі. Крім їх зразків, вона включала відповідні карти, зображення розрізів, таблиці, діаграми тощо (В. Докучаєв. «Краткий научный обзор почвенной коллекции, выставленной в Париже»). Звісно, відвідувачі дивилися на все те, як на багатства й досягнення науки Російської імперії. Термін «Україна» не вживався. Втім, варто додати, що в столиці Франції «як представник В. Докучаєва» даною експозицію опікувався й демонстрував колекцію українець, майбутній засновник вчення про біосферу Володимир Вернадський. Колекція отримала золоту медаль, а Василя Докучаєва, як організатора, було нагороджено орденом «За заслуги по землеробству». І тільки після цього тріумфу Докучаєв з’їздив до Парижа, Берліна, Відня.
Тривалий час побутувала легенда, що відтоді (чи, як повідомляють інші численні «докучаєвознавці», з часу іншої всесвітньої виставки 1900 року або й усіх трьох, враховуючи виставку в Чикаго 1893 року (там продавався англійський переклад книжки «Наші степи колись і тепер»), у Міжнародному інституті метрології імені Паскаля в Парижі поряд з еталонами метра, кілограма та інших мір поміщено «чорноземний діамант»: «еталонний кубометр чорнозему з колекції Докучаєва», як «цар грунтів». Цікаво, що в добу горбачовської «гласності» журналісту «Правды», вдалося з’ясувати, що легендарний моноліт справді зберігався у Сорбонському університеті й аж до «студентської революції» 1968 року. На жаль, у ході сутичок з поліцією був розвалений. Тож на горищі Національного агрономічного інституту французькі ґрунтознавці зберегли лише його уламки.
* * *
Утім, є ще одна складова українського зрізу «русского чернозема». По-перше, описуючи степи, ліси, річки, грунти, рослинний і тваринний світ України, Докучаєв посилається не лише на власні спостереження та праці іноземних дослідників-попередників, пересипаючи праці крилатими латинськими висловами й сентенціями арабських мудреців. Його увагу привертали й думки та досвід місцевих хліборобів. Українські народні назви топонімів допомагають ученому-грунтознавцю доводити власні наукові умовиводи. Крім того, він не цурається й набутків українських учених.
Так, стверджуючи, що легендарна геродотівська Гілея — природні ліси в долинах наших річок — колись простягалася аж до Азовського й Чорного морів, Василь Докучаєв у підмогу бере авторитет Дмитра Яворницького — «г. Эварницкого» — та його працю «История запорожских казаков»!
Принагідно зауважимо, що Докучаєв неодноразово посилається не лише на «козацького батька», а й українського історика й археолога Володимира Антоновича. Наприклад, вивчаючи Дніпрові пороги, які «утворилися задовго до Запорізької Січі й походів Олега на Царгорад». Проблем степових посух дошукується занурюючись аж у добу Аскольда й Діра, Олега й Костянтина Багрянородного, звертаючись до вивчення давніх київських літописів.
* * *
Отож щоб український зріз «русского чернозема» був повноціннішим, до вивчення праць основоположника наукового генетичного ґрунтознавства та зональної агрономії Василя Докучаєва не завадило б частіше долучатися й нашим ...історикам, філологам, етнографам... До всього додамо, що Василь Докучаєв (поряд зі згаданим Дмитром Яворницьким) вважається ще й одним з фундаторів музейної справи України!
