Найпромовистішим фактом дружби між Україною та Болгарією є спільне історичне минуле наших народів, яке сягає глибини віків. 1912 року поблизу невеличкого полтавського села Мала Перещепина було знайдено найбільший у Європі клад золотих коштовностей, який належав засновнику Великої Булгарії ханові Кубрату. Цей факт ще раз підтверджує спільність нашого коріння.
Щоб відзначити сторічний ювілей унікальної знахідки, нещодавно до Малої Перещепини з’їхалися численні гості з Києва, Одеси, Сімферополя, Дніпропетровська, Харкова, Львова, а також багатьох міст Болгарії, Молдови, Татарстану, Чувашії. Тобто всі ті, хто вважає себе нащадками хана Кубрата. Цей день перетворився на справжнє мистецьке свято не лише для гостей, а й для всієї Новосанжарської землі, яка прийняла у своє лоно і впродовж багатьох віків оберігає прах великого царя болгар — хана Кубрата.
У червні 1912 року в тодішніх московських та петербурзьких газетах з’явилося сенсаційне повідомлення про те, що поблизу містечка Мала Перещепина Костянтиноградського повіту двоє хлопчаків, котрі пасли овець, знайшли небачений скарб золотих та срібних предметів загальною вагою майже 75 кілограмів, який пролежав у землі щонайменше дванадцять століть. (Пізніше з’ясувалося, що подібної знахідки в Європі ще не було. Вона складалася з речей IV—VII століть нашої ери — давньогрецьких, візантійської роботи, персидських, північнокавказьких та ін.)
Розповім про людину, яка знайшла цей клад — Карпа Івановича Маджара. За збігом долі — він мій земляк. Народився в селі Сокілці Кобеляцького повіту, звідки також усі його діди і прадіди.
Це ж тільки уявити: вчені-археологи часто ціле життя проводять у розкопках, аби знайти щось епохальне, а тут раптом фортуна посміхається малому пастушкові...
На жаль, живих свідків тієї події вже не залишилося. Однак Карпо Іванович залишив після себе рукописні спогади. «Опівдні, — читаємо у його спогадах, — ми з Федором Деркачем загнали овець до кошари і побігли до води купатися. День був спекотний. Ми скупалися раз. Потім другий, третій. А коли почали збиратися, щоб іти додому, моя нога провалилася в пісок. І не просто провалилася, а в чомусь там застряла. Виявилося, що то був золотий глечик. Хлопці, котрі купалися поруч, допомогли його витягти. Зробити це самому мені не вистачило сили. Він важив не менше пуда... Ми вимили його і понесли додому... Побачивши нашу знахідку, мати мало не зомліла. Їй здалося, що ми пограбували церкву. Тому, не бажаючи слухати ніяких пояснень, змусила негайно віднести його туди, де взяли... Але зробити цього ми не змогли. На вулиці нас чекав місцевий справник Йосипенко. Виявилося, що він уже знав про скарб (та що там він — усе село за одну мить знало) і навіть встиг на те місце збігати, але, крім дрібних монет, нічого вже там не знайшов. Усе, що було крупніше, хлопці рознесли по хатах...
Через два дні до Малої Перещепини приїхало кілька начальників на чолі з губернатором. Він вишикував усіх по ранжиру і почав кричати. Кричав довго, ще й матюкав. А потім врізав кожному по пиці... Щоб знали, мовляв, як треба служити цареві...
Наступні три дні жандарми тільки те й робили, що нишпорили по хатках. Заглядали, куди тільки могли. І в погреби, і на горища. І ясна річ, майже увесь скарб стягли докупи. Не без того, що дехто зумів приховати по жмені золотих монет чи перснів. Та якщо порівнювати з тим, що їм вдалося зібрати, то була дрібниця...
Під кінець тижня у Малу Перещепину приїхало ще кілька людей. Тоді нам сказали, що то були члени Імператорської Археологічної комісії. Професори, значить. Я не запам’ятав із них нікого, крім одного — Макаренка. Надзвичайно великого розуму був чоловік. Він настільки вміло знайшов до кожного з нас, хлопчаків, підхід, так просто й цікаво все розповів, що ми ладні були віддати йому не лише те, що знайшли, а й, разом із цим, усі скарби світу...
Пам’ятаю, як Макаренко випитував у нас порядок розміщення кожного предмета і на якій глибині він містився. Він казав, що ці відомості дуже важливі для науки... На наших очах Макаренко зважував усі ці предмети і записував у зошит... Ніби перед очима стоїть велике срібне блюдо із золотим обрамленням. На ньому були зображені вівці в орнаментальних квітах. Блюдо важило майже три кілограми. А золота чаша з дванадцятьма тваринками — півтора кілограма... Всього ж у Перещепинському скарбі було понад триста предметів...»
Учені висловили припущення, що дорогоцінні реліквії цілком могли виконувати роль тяжкого викупу, котрий сплатило племенам завойовників узяте в облогу візантійське місто Томи (Констанци). Були й інші версії. Лише наприкінці 1980-х в усіх дискусіях було поставлено останню крапку. І поставили її німецький вчений Йоахім Вернер зі своїм австрійським колегою доктором Вернером Зайбетом. Їм вдалося прочитати монограми — написи, зроблені на перснях-печатках давньогрецькою мовою, й установити, що перещепинська знахідка — це скарб із поховання володаря Великої Булгарії хана Кубрата. З різних історичних джерел тепер відомо, що Велика Булгарія Кубрата в VII столітті нашої ери була досить значним багатоплемінним ранньофеодальним державно-політичним об’єднанням, до якого входили й сучасні українські землі.
Очевидно, у багатьох читачів виникне запитання: а звідки він узявся, цей хан Кубрат?
Найкраще на це відповіла б кандидат історичних наук Віра Жук. Бо саме їй належить найѓрунтовніша праця із цієї теми. Спираючись на величезну низку історичних документів, вона довела, що походив Кубрат із роду Айбата Дуло, з того самого, що й гуннський полководець хан Аттіла. В «Іменнику болгарських імен», — стверджує Віра Никанорівна, — Кубрат записаний після Аттіли та його синів — Іллака (Ірника) і Безмера (Бел- Кермека). Після смерті батька Іллак, Тінгіз і Бел-Кермек з булгарами та ульгійцями (слов’яни, уличі) укріпилися в таборі проти фарангів (франків, західних європейців), але були розбиті. У бою загинув Іллак. Відступаючи, вони пішли до гирла Бурі-чая (Дніпра), втративши по дорозі Тінгіза, якого вбили із засади. Від Бел-Кермека й пішов рід булгарських царів, яких називали або канами (ханами), або балтаварами, оскільки слово «балтавар» набуло значення «вождь», «правитель».
Плем’я Дуло, подолавши довгу дорогу з далекої Азії та асимілювавшись на шляху свого пересування і з уграми, і з булгарами, і з представниками інших іраномовних і тюркомовних етносів та проживши потім кілька десятиліть у Європі, на Балканах, на околицях Візантійської імперії, серед слов’янських племен, після розпаду гуннського багатоплемінного державного об’єднання осіло на сучасних українських землях і в давньоруські літописи увійшло вже як слов’янське плем’я.
Відомості про Кубрата збереглися також у візантійських, арабських джерелах, у зведеннях давньобулгарських літописів. У них, зокрема, йдеться, що Кубрат народився наприкінці VI століття, а помер 667 року. Кубрат отримав блискучу для тих часів освіту. Він досконало оволодів кількома мовами. Міг вільно розмовляти латиною, грецькою, тюркською, аланською, давньослов’янською. Крім цього, знав математику і військову справу.
У літописі Газі-Бараджа (XIII ст.) записано, що Кубрат після свого навчання почав кочувати між аулом Аскал (поселення неподалік сучасного Києва) та аулом Харька (зараз на цьому місці Харків). А своєю ставкою зробив Балтавар (поблизу Полтави).
Як пише професор Ф. Нурутдінов, посилаючись на дослідження болгарського вченого X. Тодорова-Бемберського «Велика Булгарія хана Кубрата», беям-сепаратистам 619 р. вдалося за допомогою підкупу розгромити ставку Кубрата. І йому не залишалося нічого іншого, як втекти до Візантії, де його по-особливому тепло і радісно зустрів візантійський імператор Іраклій. На знак своєї прихильності до Кубрата він подарував йому титул патриція (найвищий тогочасний титул Візантії), яким останній дуже пишався і яким дорожив до самої смерті.
Збереглися два писемних свідчення про те, що саме в цей час Кубрат прийняв християнство. А роком пізніше він разом зі своїм дядьком Органою завдав нищівного удару беям-сепаратистам та аварам. Після цієї блискучої перемоги та відновлення єдності вся влада перейшла до Кубрата, і він звелів збудувати на місці стародавньої ставки гунно-булгарських царів Кан-Булун (Царський пагорб) — місто, яке через багато століть дійде до нас під назвою Кия, тобто Києва...
Створене мудрим і далекоглядним ханом Кубратом об’єднання булгар займало велетенський простір. До того ж, воно повністю звільнилося від підлеглості Тюркському каганату, одержало широку популярність і міжнародне визнання серед країн Близького Сходу і з благословення Візантії увійшло в історію під гучною назвою Велика, або Золота Булгарія...
Із плином часу багато що забулося. А ще пізніше чимало сторінок нашої історії було переписано і домислено. Найбільшої та найневиправданішої «правки» історія зазнала за Петра І та Катерини ІІ. Деякі події просто вилучили з історичного обігу. Були викреслені й ім’я та справа великого Кубрата.
І лише завдяки Перещепинському скарбові все стало на свої місця. І до всього цього причетний простий селянин, наш земляк Карпо Іванович Маджар. Причетний випадково. А може, ніщо не буває випадковим, і він саме з цим призначенням прийшов у світ — упіймати босою ногою золотий глечик?
