Сімдесят п’ята річниця смерті галичанина Кирила Трильовського (6.05. 1864 — 16.10. 1941) — це не лише данина пам’яті, а й гарна нагода поговорити про роль козацької ідеї у збереженні української ідентичності. Адже могло скластися так, що козацька тема була б цілковито чужою для мешканців Західної України. Ні Австро-Угорщина, ні Польща не були зацікавлені у високій національній свідомості галичан. Але Бог послав краянам Кирила Трильовського...
Найбільшим внеском відомого коломийського адвоката у громадське життя Галичини було заснування ним січового руху. А рух цей, безсумнівно, відіграв велику роль у процесі формування національної свідомості галичан. Починалося все з маленьких конкретних справ. Скажімо, 5 травня 1900 р. у селі Завалля, що на Снятинщині, політик заснував перше спортивно-протипожежне товариство під назвою «Січ». Спортивно-протипожежна діяльність цієї організації була формальним приводом для її створення. Справжньою метою існування «Січі» було пробудження національної свідомості українців шляхом відродження історичних традицій, виховання патріотичної молоді, освіти селянства.
Про велику народну любов до «січей» свідчить їхня кількість. У 1914 році налічувалось 1056 «січей», членами яких було близько 66 тисяч осіб! Справа була зроблена, «критична» маса козакофілів відтоді постійно існувала на галицьких землях. І в тому, що в лавах УПА потім масово воювали «Богуни», «Байди», «Кривоноси», «Гонти» і «Залізняки», ? опосередковано є чимала заслуга адвоката Трильовського.
ВІДЕНСЬКА СІЧ
Діяльність Трильовського важлива тим, що він забезпечив масовість руху. Але й до нього були спроби студентів та інтелектуалів об’єднуватися в «січі». Скажімо, «Віденська січ» — одна з найстарших українських студентських організацій, заснована 9 січня 1868 р. у Відні. Засновниками й першими головами «Січі» віденської були А.Вахнянин та Ю. Целевич.
«Віденська січ» проіснувала 179 років (до 1947 року), чисельність коливалася від 27 (на момент створення) до 327 осіб у 1922 році. «Січ» об’єднувала не воїнів, а патріотично налаштованих студентів та науковців. Цікаво, що останнього голову «Січі» С. Накловича (інтелектуального віденського Калнишевського) більшовики вивезли до Сибіру. Що поробиш — імперська традиція... Росіянам наші «січі» ніколи не були потрібні, бо це лише відтермінована смерть імперії. А для самих українців запорозькі, задунайські, поліські, віденські «січі» завжди були важливим фактором. Це дозволяло на належному рівні підтримувати бойовий дух і патріотизм великих груп людей.
ІНШІ ВАЖЛИВІ СВІДЧЕННЯ
Є дані про певну причетність до козаччини навіть закарпатських гуцулів. Про це пише один із діячів «Гуцульської республіки» (1918 — 1919 рр.) Степан Клочурак у своїй книжці «До волі»: «Останній бій із татарами на Гуцульщині був у 1717 році. В цьому бою проти татар відзначився Юра Подерей, який гордився тим, що довгі роки брав участь у походах запорожців. Він своїм військовим знанням, здобутим на Запорозькій Січі, і своєю відвагою допоміг розбити ворога і здобути славу далеко поза Ясіням...»
Минуло понад двісті років, але й цього часу було замало, щоб гуцули й козаки відчули себе чужими. У 1919 році Степан Клочурак перебував у румунському полоні. Одним з охоронців був житель румунської Добруджі. Ось як це описано в книжці: «Одного разу вартовий, проходячи біля нас, на хвилинку зупинився і заговорив по-українському. А як вертався назад, то признався, що він сам українець і звуть його Сергій. Що є потомком тих козаків, які після зруйнування Запорізької Січі перейшли за Дунай і осіли в Добруджі, яка в той час належала до Туреччини. Він нам говорив про життя-буття тамтешніх українців. Ми з цим нашим братом із Добруджі зустрічалися щодня. Коли Сергій мав службу, то завжди підходив до нас із зв’язаним рукавом, і коли ніхто не бачив, то розв’язував цей рукав. Звідти сипався хліб або різні овочі, які для нас, виголоднілих, були цінним подарунком. Отець Глібовицький, парох із Жаб’є, відплачував йому тим, що деклямував уривки з «Гайдамаків». Цей потомок запорожців стояв побожно, як у церкві, і слухав...»
Як бачимо, козацька сторінка не була чужою ні для горян-гуцулів, ні для тих українців, які майже втратили контакт із Вітчизною.
ІДЕЯ У «РЕВЕРСНОМУ» РЕЖИМІ
Отже, козацтво народилося на Хортиці, але з різних історичних обставин відроджувалося — то за Дунаєм, то в Холодному Яру, то в Хусті, то в Олевську... Колишні «сірожупанники» у міжвоєнний період навчали малих поліщуків українською навіть у Бресті, Пінську і Кобрині. Скрізь, де українці мали потребу в концентрації сил, там в тій чи іншій мірі «спрацьовувала» козацька ідея. Найсвіжіший приклад — Майдан. Треба сказати, що сході України козацька ідея на порядок прийнятніша, ніж ідея УПА. Олександр Притула, один із творців козацької системи єдиноборства «Спас», розповідав мені, що його — мешканця Запоріжжя і дослідника козаччини — завжди тепло приймають сибіряки. І коли він якось попросив на мітингу в Новосибірську підняти руки тих, у чиїх жилах тече українська кров, то підняла... майже треть присутніх!
Якось я гортав бібліографічний довідник «Краєзнавці Донеччини». Звернув увагу на тему досліджень уродженця Казані Сергія Тафінцева. Щось же його зацікавило в козацькій темі! Бо в доробку є такі статті: «Украинская национальная идея — осуществление завета запорожского казачества» та «Казачий катехизис третьего тысячелетия». Де Волга, а де Дніпро? Де Казань, а де Запорозька Січ? Та, видно, козацька тема є об’єктивно цікавою для жителів степової Донеччини. Ось і краматорчанин Володимир Коцаренко свого часу видав на-гора працю: «Казачество в истории заселения Краматорска». Нещодавно науковець Дмитро Грищук (у 2014 році він був змушений покинути рідний Донецьк і тепер живе в Києві) видав цікаву книжку: «Козацький часопис: скарбниця громадянської соціалізації молоді». Це своєрідна програма діяльності молодіжних козацьких організацій. Отже, проукраїнські жителі шахтарського краю не лише мріють про відродження козацтва, а й чимало роблять для цього.
