Першого вересня, як і в інші роки, наші школярі в черговий раз сіли за парти, аби «гризти граніт науки», відпочивши напередодні «усього нічого» — три місяці й кілька днів (принагідно зазначу: німецький школяр відпочиває влітку вдвічі менше). Отже, вираховуєте ви, навчальний рік триває менше дев’яти місяців. І помиляєтесь. Бо так це виглядає лише на папері. Адже за осінні, зимові й весняні канікули набігає ще понад місяць. Тож, хоч як це сумно для наших учнів, вчитися їм випадає не більше семи з половиною місяців на рік!
Коли ж запитуєш у цих «жертв» нашої освітянської системи: «А чим займаєтеся під час канікул?» — то, за поодинокими винятками, чи не всі вони щиросердо зізнаються: «Балдєєм!» Ну, «побалдєть» серед навчального року один-два тижні, можливо, й не гріх, а от понад три місяці поспіль... Усе це відбувається на тлі переходу української середньої школи від десятирічного терміну навчання до дванадцятирічного. Мабуть, наші освітянські керманичі, йдучи назустріч побажанням учнів, вирішили надати їм можливість відпочивати якомога довше.
І тут зароджується крамольна думка: а якщо взяти гріх на душу та влітку час бездіяльності скоротити бодай на місяць? Тобто щоб навчальний рік закінчувався не в останні дні травня (ще весна надворі), а в останні дні червня. Жодних додаткових витрат подібна «операція» не потребує: вчителям ще місяць після того як учні йдуть на канікули, відпустки не надають, але, отримуючи зарплату, вони впродовж того місяця іноді лише роблять вигляд, що приносять користь суспільству; залишається працювати й технічний персонал — прибиральниці, двірники, охоронники; додатково споживати електроенергію теж потреби немає тощо. Зиск же, як на мене, можемо мати чималий. Аби у цьому переконатись, давайте для початку отой місяць, на який подовжили навчальний рік, помножимо на десять (чому саме на цю цифру, а не на іншу, з’ясується нижче). Отримуємо повноцінних десять місяців занять (пам’ятаймо, як було зазначено вище, що нині навчальний рік триває фактично сім з половиною місяців). Отже, термін навчання у середній школі можна буде із спокійною совістю скоротити на рік.
Та чи є, як казали у недавні історичні часи, ще резерви? Гадаю, є. Але й тут попередньо потрібно буде отримати відповідь на одне дуже важливе запитання: чи спроможний малюк ще до вступу у перший клас оволодіти усією тією сумою знань та вмінь, якою він оволодіває у першому класі зараз? І вихователі з дитячих дошкільних закладів, і педагоги, і дитячі психологи стверджують: спроможний. Якщо, звісно, зобов’язати батьків приводити своїх малюків, коли їм виповнюється чотири роки, до дошкільних дитячих закладів. Якщо й не щодня, то обов’язково в ті дні й години, коли з малюками там проводяться заняття. Нехай спочатку малюк відвідує лише мінімальну кількість уроків на тиждень. Натомість згодом і кількість уроків, і кількість відвідувань поступово збільшуватимуться. Зміст і методи навчання мають бути підпорядковані не лише тому, щоб малюки до вступу до школи засвоювали всю ту суму знань та вмінь, яку засвоюють нині в першому класі, а й тому, аби втягувати дітей у навчальний процес поступово, зробити його для дітей менш болісним, а найголовніше — розпочинати навчання (тобто процес інтелектуального розвитку) дитини в освітянських закладах якомога раніше, саме тоді, коли дитина на це здатна, й завдяки цьому з раннього віку прищеплювати потяг до знань й саморозвитку (в цьому ж ряду — до читання серйозної літератури), любов до рідної мови, сформувати свідомість громадянина Української держави. Наполягаю: сформувати ці риси слід у ранньому віці, ще до вступу дитини до школи.
І останнє. На ті ж два роки, на які слід скоротити термін навчання в середній школі, потрібно подовжити його у школі вищій. Це — 2100 академічних годин (1050 пар) теоретичних та практичних занять, які вкрай необхідно використати для вивчення дисциплін гуманітарного профілю. Бо на тому етапі історичного розвитку, на якому перебуває нинi наша країна, нам цілком вистачає технарів і ой як бракує справжніх інтелігентів — людей глибоко вкорінених у вітчизняні й світові інтелектуальні здобутки, із вільним володінням українською й бодай однією з іноземних мов.
Тільки із поступовим збільшенням кількості інтелігентів дедалі відчутнішим ставатиме їхній вплив на стан справ у державі, на її розвиток. Згодом він стане вирішальним, що дасть нашій країні можливість посісти гідне місце серед найрозвиненіших держав світу.
