Я з цікавістю прочитав інтерв’ю з головою «Асоціації музеїв та галерей Львівщини» Зиновієм Мазуриком («День», №227). Адже 18 років працюю директором Ірпінського історико-краєзнавчого музею. Та й, по суті, майже всім музейним персоналом. Звичайно, приємно читати, що є люди, які обмірковують проблеми розвитку музеїв і навіть працюють у цьому напрямку. Але, мабуть, в багатьох невеликих містах чи не найгострішою музейною проблемою є питання збереження музеїв.
Наприклад, у нас — ні виставкового залу, ні кабінету директора. Про комп’ютер можу тільки мріяти. Зіпсована друкарська машинка, яку жоден майстер не береться лагодити, — оце і вся оргтехніка. Правда, одна добра людина подарувала старий комп’ютер без монітора. Тепер мрію про ще одну добру людину, яка б подарувала монітор. Заклики про допомогу є голосом волаючого в пустелі. «Турботу» виявляють пожежники. Вони, щоб налякати міськвиконком, який не виділяє кошти на ремонт пожежної сигналізації, оштрафували мене. Але така їхня рішучість нікого у виконкомі не налякала. Пожежники продовжують знаходити інші хиби. Робота в них така? Можна було б так подумати, якби не одна річ. У музею спільний коридор з управлінням Пенсійного фонду. Раніше був з відділом культури, але ті приміщення віддали Пенсійному фонду. Музейне приміщення за допомогою громадськості та небайдужих до культури людей вдалося зберегти. Але за наказом начальника управління Пенсійного фонду на дверях, які виходять до коридору, встановили ще двері-грати. Працівники Пенсійного фонду замикають їх на ніч і вихідні. Музей по вихідних працює. А якщо трапиться пожежа, в електрощитову, щоб вимкнути електрику, не пройти. І до пожежного гідранта не пройти. Він, до речі, ще за одними дверима, теж замкнутими. Це ж грубі порушення правил пожежної безпеки! А пожежники чомусь не хочуть помічати. Я показав. Інспектор говорить: «Я начальнику управління Пенсійного фонду сказала, а він сказав, що щось зробить». Уже кілька років так. А мені кожне зауваження записують і вказують, протягом якого строку виправити порушення. Чому одному можна безкарно створювати небезпечну обстановку для сусіда, а іншого карають за збереження експонатів? Мовляв, чому підсобне приміщення заповнене експонатами, а раптом згорять? Так музей не має достатньо приміщень, щоб їх розмістити.
А, може, вся справа в тому, що музей — у центрі? На це приміщення багато хто зазіхає. Хтось хоче тут якусь забігайлівку відкрити, хтось — крамницю. Такі люди залюбки ліквідують музей. От і виникає запитання, на кого працюють пожежники, які перебувають на державній службі?
Отак і живемо.
Звичайно, фахового музейника слід навчати. Але хіба такі кадри ніде не готують? Я читав рекламу Київського університету культури, де запрошували вчитися на музейника. Хоча як там навчають — не знаю.
Щодо підручників із музейної справи, то, наприклад, у Києві ще чверть століття тому видано курс лекцій Галини Мезенцевої «Музеєзнавство».
В наш час започатковано випуск журналу «Музеї України». Отже, щось робиться. Звичайно, все слід вдосконалювати, розвивати. Зокрема, і законодавчу базу.
Побувавши в краєзнавчому музеї Білої Церкви, я зітхнув з тугою: в радянські часи для музею навіть спеціальне приміщення збудували. Та виявилося, що справа не в часах. Комуністи теж не дуже дозволяли витрачати гроші на будівництво музеїв. Просто в Білій Церкві був голова міськвиконкому, який дбав про музей. Він виділяв кошти по статті «Капітальний ремонт». І під виглядом ремонту збудував нове приміщення для музею.
А як змусити нинішніх керівників виконувати хоча б існуючі закони?
