Коли з екскурсійною групою відвідували Петриківський музей живопису, я зрозуміла, наскільки ми, сучасна молодь, поверхові, неуважні та байдужі до своєї культури. Багатогранна, ексклюзивна, тонесенька, як перша скригочка льоду, та в той же час не збагненна, як глибина земної кулі. Мені стало навіть соромно за свій паразитичний спосіб життя у цій країні: за нешанування пам’яток історії, погане володіння мовою та відсутність любові до культури. «Як можна не любити те, що складалося віками твоїми предками?», — запитувала себе. Я стала уважно вдивлятися в кожну картину видатного українського художника, засновника музею на Дніпропетровщині Федора Савича Панка й побачила історію українського народу — життя, думки, настрій, а, головне, незламну силу та небажання нікому підкорятися. «Квітками можна сказати все», — це головна формула художника.
Заснування Петриківки кошовим отаманом Петром Калнишевським Федір Панко відобразив портретом відомого козака, дубом, церквою та палацом. Дуб — могутнє дерево, церква означає, що з виникненням села було прийняте й православ’я, палац — влада та шанування Калнишевського. Але ж майже ніхто з теперішніх мешканців не знає, кому їм завдячувати своєю маленькою батьківщиною.
Ще до зустрічі з Федором Савичем багато думала про манеру одягатися наших дівчат. Що вони тільки не вигадують, щоб привернути увагу чоловіків! На картині художника змальована така собі птиця у петриківських квіточках, але ж ноги в неї голі, а з-під живота виглядають малі шматочки ганчір’я, поряд — інші дві здивовані курки. «Як ви гадаєте, чому вона така?», — питає митець. — Одного разу бачив я дівчину: спідниця з палець, малесенький жакет та голий живіт. Що вона цим хотіла сказати? Я подумав: «Дивна курка» і змалював її».
Чому за якихось сто років світ настільки змінився, що, напевно, наші бабусі не пізнали б нас, зустрівши на вулиці. Вони були гарними господинями, намагались якнайкраще вести господарство. Ми беремося за чоловічі справи, а потім жаліємося, що немає справжніх чоловіків. «Кожна жінка в Петриківці намагалася якнайкраще розмалювати свою хату, а кому це вдавалося, казали: «У неї в хаті, як у церкві». Козаки привозили собі здалеку дружин, які не володіли технологією малюнка. Так з такою господинею сусідки навіть не віталися. А яке це було горе — сусідка не привіталась. Це зараз живемо в одному будинку й навіть не знаємо з ким», — каже Федір Савич. Мені цікаво, що поганого в тому, коли люди знали одне одного, допомагали, судили й хвалили? Зараз ми всі занурилися в свої квартири- клітки, проблеми-роботу, навчання-гуляння. Збудувавши залізні стіни у своїй свідомості, дуже легко проходимо повз болі, страждання та самотність інших. Залишаючись наодинці з пусткою, ми так хвилюємось за свій психічний стан, а лікарні — переповнені... А вони не боялися, любили й страждали, били й були битими, робили погані речі та допомагали. Головне — не були байдужими до своєї землі та країни.
«Увечері в кожній хаті звучали українські пісні. Коли до музею приїжджають іноземці, ми просимо стареньких бабусь заспівати. Люди з інших країн у захваті», — каже Ф.С. Панко. Ми міняємо живе українське серце, яке кожну пісню пропускає через себе, на штучну, технічну та незмістовну пісню. Наприклад, що ви отримуєте від рядків: «Горький шоколад, сладкий чай. Вот такой расклад, ай-яй-яй». Чому ми, молодь України, замість того, щоб цінити та охороняти ізумруди своєї нації, ходимо по них ногами й наче навіжені ліземо за блискучою та яскравою серветкою?
«Кожна дівчина в Петриківці до 12 років повинна була навчитися вишивати хрестиком, в’язати, шити та, звичайно, малювати. Якщо вона це робила краще за маму, її називали чепурушкою, й вона була найкраща наречена». Відпочиваючи й працюючи в літньому таборі, з великим здивуванням дізналася, що моя подружка, якій, до речі, дванадцять, фарбується, носить прикраси та вже спробувала палити й пити. Якщо ця паралель вам нічого не скаже, поясню: суспільство, в якому не поважають культуру, не має моральних меж, швидко рухається до прірви деградації. З величезним страхом думаю, як буду виховувати своїх дітей, не випускаючи з квартири? Рано чи пізно доведеться йти в люди. І що там: алкоголь, наркотики чи «секс — не привід для знайомства»?! Ми забули свою країну, як необачливі діти забуваються своїх батьків. Відмовилися від традиції. Закрили свої серця. І чекаємо, що хтось почує наш біль?
У Федора Панка є картина, на якій зображено журавку з двома журавлятами. «Після війни я працював у колгоспі з одними жінками — мало чоловіків повернулось. Їсти було нічого, а роботи багато. Від напруги стали вони падати на землю. До села було дуже далеко. Я зрозумів: якщо не наберу кавунів, а на це була сувора заборона, вони помруть. Після першої скибочки люди ожили. Одразу ж жінки спитали: «А діточкам є?» — «Звичайно, там ще багато залишилось», — сказав я. Однак після того, як кожна взяла собі, залишився один мішок. Підходить до мене маленька жіночка й каже: «Можна мені їх забрати?» — «Бери, тільки дивись щоб тебе не побачили». Всю ніч босою тягла вона більш, ніж тридцять кілограмів для своїх синів. Тепер вони обидва в Києві. Нещодавно зустрів її. Каже, що їде до синів прихилити голову. Так пожила вона в старшого, потім — у меншого, а померла в будинку для пристарілих», — розповів Федір Панко.
На іншій картині зображені відлітаючі лелеки, а одна залишилась і дивиться на них. Так Федір Савич змалював українців, які залишають батьківщину. Коли вони її бачать, не можуть стримати сліз, бо кожному з нас тяжко залишати батьків. А вдома забуваємо турбуватися про них та слухатися. Я дуже хочу, щоб молоді українці любили нашу МАМУ — Україну, вчили історію, знали й поважали мову, слухались її, наслідували й зберігали традиції та ніколи не залишали її в будинку для пристарілих.
