Це була надзвичайно приємна несподіванка. Керівництво Христинівського району, що на Черкащині, «в рамках відтворення історії району за останні сто років» організувало зустріч земляків, розкиданих волею долі по всіх доступних світах. «Поколінню, яке житиме в третьому тисячолітті, — говорилося в листі-запрошенні, — буде цікаво знати, яких обдарованих, талановитих, видатних людей народила Христинівщина».
А відгукнулось на запрошення десь понад півсотні земляків. Доктори наук, академіки, генерали, поети, художники, архітектори, аграрії, залізничники, мореплавці, освітяни, лікарі, філософи, миротворці, журналісти... Не менш розмаїтим був і адресар приїжджих. Скільки ж то справді нашого цвіту по всьому світу!
Учасникам зустрічі на прощання вручили дипломи «Почесного громадянина Христинівського району» і символічні годинники з «портретом» головної місцевої пам’ятки — вузлової залізничної станції. Мабуть, щоб звіряли свої діяння з місцем походження, не забували звідки виїхали і що час — швидкоплинний. Навіть дуже. Уже й сама зустріч стала спогадом, а деякі вельми помітні постаті, що раніше не сходили б з вуст, узагалі були, як кажуть, поза контекстом.
Ось одна з них — яскраве свідчення нашої непростої історії та примхливої пам’яті.
Раніше я знав, що в мене є один знаменитий земляк — Олександр Корнійчук. Державний діяч і драматург, автор «Загибелі ескадри», «Платона Кречета», популярних свого часу комедій «В степах України», «Приїздіть у Дзвонкове», цілої низки інших п’єс. Понад 60 років тому, коли майже під кінець Другої світової війни було відновлено Народний комісаріат закордонних справ УРСР, його очолив саме він — уродженець і легенда станції Христинівка. Зовсім призабуте відомство, що проіснувало в період 1919— 1923 рр. і було ліквідоване у зв’язку з централізацією зовнішньополітичних функцій у рамках СРСР, отримало шанс відродження. Та нетривала діяльність нашого земляка на цьому посту, на жаль, була настільки малопомітною, що Українська радянська енциклопедія навіть не згадує про це. Зате наступний «іконостас» просто вражає. П’ятикратний лауреат Сталінських премій, Герой соціалістичної праці, академік, член республіканського і союзного ЦК партії, голова правління Спілки письменників України, голова Верховної Ради УРСР, лауреат Ленінської премії «За зміцнення миру між народами»... І ніби на довершення — удостоєний ще й музею, і пам’ятника.
І оцей сановитий земляк абсолютно несподівано, проте аж надто серйозно, «підвів» мене одного разу, примусивши пережити кілька неприємних тижнів. На вступному екзамені в університет мені попався його «Фронт». П’єса була написана за наказом Сталіна 1942 року з метою виправдання й пояснення його кадрової політики. Це після того, як у передвоєнний період він винищив командний склад Червоної армії, а вже в перебігу війни змушений був поміняти легендарних «маршалів-кавалеристів» Ворошилова, Будьонного та інших відомих полководців, котрі зазнавали поразки за поразкою, на значно молодших Жукова, Рокосовського, Черняхiвського... в надії на зміну катастрофічної ситуації на фронтах. Я впевнено відчеканив усе, що знав про значення цього твору для патріотичного виховання воїнів і суспільства, і, як мені здалось, справив доволі приємне враження на комісію. Так воно й було. Головуючий уже намірився ставити оцінку, як раптом комусь заманулося щось уточнити. Після деякої паузи я сказав, що не знаю відповіді. Запала неприємна тиша. «А ви п’єсу читали?» — з подивом запитали мене. Очевидно, йшлося про щось таке, чого не можна було не знати. «Ні.» — кажу. «А як же ви так добре відповідали?» «Була хрестоматія, була газетна публікація. Ну і ще трохи фантазії: адже я недавно з армії...» Треба було бачити моїх опонентів. Складалося враження, що це вони, а не я, провалювали екзамен. Моя, така недоречна, чесність не залишала їм вибору. Але вони стали радитись. Відкрито, при мені. «А які там у нього оцінки?» «П’ять» і «п’ять». («П’ятірка» в ті часи була найвищою оцінкою). «Ну, зараз ми йому «п’ять» не можемо поставити.» «Він — пільговик, це в нього останній екзамен.» «Ставмо «чотири», а далі треба відстоювати, щоб середню вивели «п’ять», і тоді він пройде.» Так, власне, й сталось.
Я уявляю, з яким недовір’ям можуть прочитати ці рядки ті, хто стикається тепер з хабарами, поборами та іншими цинічними виявами вузівського кріпацтва. Щоб екзаменатори, сторонні, по суті, люди настільки чуйно й доброзичливо ставились до вступника, котрого вперше бачать? Аж не віриться! Тому я свідомо так детально переказую цей випадок, щоб показати, наскільки чистими були відносини між людьми в освітянській сфері в повоєнний період. Не знаю, може мені пощастило. Але я переконаний, що так було повсюдно, а нинішня здирницька розпущеність на тому тлі особливо огидна й нетерпима. Надто ж, коли подумаєш, наскільки це явище стало масовим. Іноді й не знаєш, якому негіднику тиснеш руку. Дивують голоси типу:«Ну їм же треба якось жити. Зарплати малі...» А ті, кого вони обдирають, переважно робітницькі та селянські діти, що — суцільні мільйонери? Мільйонери та високі чини якраз і не платять! Вони їм просто наказують. Хто — по дружбі, хто — по службі...
Природно, що надалі я читав про Корнійчука все, що потрапляло на очі. І тоді, коли його вінчали найвищими почестями, і тоді, коли стали розвінчувати. Для мене це почалося ще в ті ж студентські роки, коли в селі заговорили, нібито Олександр Євдокимович приїжджав у Христинівку, щоб удвічі зменшити податки батькам-залізничникам. Для селян це було справді болюче питання: за вказівкою згори влада обкладала податками кожне деревце, кожний плодоносний кущ. Це ж треба було придумати таку наругу над селянством! То ж не дивно, що «новина» падала на благодатний грунт, обертаючись відлунням у хліборобських душах. Навіть мій тато наївно просив: «Може б і ти щось зробив? А то деруть, як липку...» Згодом поповзли чутки, що то були і не батьки Корнійчука, а просто добрі люди, які скрасили трагічне сирітське дитинство майбутнього Героя, замовчавши правду його походження.
Суперечлива й політична доля співця радянської дійсності, улюбленця Сталіна, якому дістався і зорепад нагород, і його «найвищий» гнів. Пошлюсь на свіжопрочитану книжку Станіслава Зінчука «Екран пам’яті». Він має на Корнійчука таке ж «право», як і я, бо він з Орадівки, а я з Івангорода того ж Христинівського району. Ба, навіть більше, бо належить до письменницького цеху. Так от, оповідаючи про свої зустрічі з Павлом Тичиною, Станіслав захоплюється позицією поета в ситуації, коли розглядався проект закону про вибір батьками мови навчання своїх дітей. Павло Григорович усвідомлював, що це «антиукраїнський, великодержавно-шовіністичний документ» і, як голова Верховної Ради УРСР, переконував голову президії ВР Д.С.Коротченка в недоцільності прийняття такого закону. В іншому випадку він, мовляв, не зможе виконувати свої обов’язки. Д.С. порадився з ким треба, і передав рекомендацію писати заяву, «якщо вже підводить здоров’я». Замість Тичини, пише Зінчук, «обрали найвірнішого сталінсько-кагановичського літературного опричника Корнійчука — і закон пройшов одноголосно!» Читав також посилання на емігрантську письменницю Докію Гуменну (колишню жашківчанку), що привернуло мою увагу, бо маю передану ще в радянський час через канадських друзів Марію та Дмитра Горбаїв пару її книг. Вона, зокрема, згадує «кулуарні розмови», що історично-революційна драма «Загибель ескадри» про потоплення за наказом Леніна бойових кораблів у Новоросійську, ця перша з помітних п’єс, що піднесла Корнійчука до вершин слави, не є «продуктом його ума й таланту». «Написав її хтось інший, а Корнійчукове ім’я, як комсомольця, було дописане, щоб п’єсу просунути. Справжній автор скоро був заарештований, а п’єса стала навіки Корнійчуковою». В інших спогадах прочитав, як видатний український поет Максим Рильський, потрапивши в «чорні списки» Кагановича, був урятований Хрущовим від сталінських репресій, і потім у вузькому колі «сильно лаяв Корнійчука за його неблаговидну роль ідеологічного викидали». Писалось і про негативний слід у налаштуванні Сталіна проти Довженка. Подібне траплялось за земляком у різні періоди, і цю підривну «ланцюгову реакцію» при бажанні можна розкручувати й розкручувати.
Віктор Некрасов, всесвітньовідомий автор винятково чесного епосу про війну «В окопах Сталінграда», в написаних уже у вимушеній еміграції «Записках роззяви» роздумував: «Здавалось, нічим я й не провинився — воював, був поранений, — але з тих пір, як став про це писати, прагнучи в міру сил не дуже брехати, відчув я на собі косі погляди. Можливо, якби дружив я з Корнійчуком, виступав на зборах проти космополітів і націоналістів, та затоптуючи в багно Максима Рильського і Володимира Сосюру, а потім якби включився у запізнілий хор славословій спочатку одному, згодом іншому — вибери я такий шлях, може бути, все пішло б інакше. Та щось не захотілось. І все пішло так, як пішло...»
Не втримався від приперченого спогаду про «монарха літератури» й Павло Загребельний. У своїх ювілейних інтерв’ю з нагоди 80-ліття «молодий» Герой України говорив: «...Ми з Малишком знімали хати (в Плютах) у господарів, а Корнійчук побудував дачу. Для цього відрізали шматок землі у мого господаря Степана, а посередині його огороду електрики вкопали стовпа. Але що цікаво: електрику до діда Степана не провели, та й ні в кого в селі такої розкоші не було — тільки у Корнійчука. ...Ну що ви хочете від письменника, який у 28 років був обраний академіком Академії наук СРСР, не маючи до науки ніякого відношення, і регулярно отримував Сталінські премії?..»
Клубок істини, як бачимо, розмотується й по сьогодні.
Та незалежно від того, що в цих викриттях істинна правда, а що лише здогади, підозри (часи й справді були лиховісні), хотілося б категорично виступити проти витискування таких постатей з нашої історії, як це відбувається зараз повсюдно. Та ще й після смерті, знаючи, що мертві — беззахисні. Незалежно від того, якими б благородними не були мотиви, волюнтаристське вишвирювання тих чи інших імен, подій, творів веде до безпам’ятства, творення різного роду квазіісторій, вигідних окремим — тимчасовим! — особам, партіям, ідеологіям. І це — не менше зло, ніж самі «культи». Кращої можливості знати свою історію, ніж знати її в оригіналі, немає.
Маємо вже гіркий досвід, коли історичне чистоплюйство призводило до безкінечних «білих плям», котрі, як з’ясовується, якраз і були нашою справжньою історією. Тепер, ретроспективно, науковці пробують переписувати її задля нас, і вона нас лякає. Ми не звикли до нашої історії в її істинному, неприлизаному варіанті. Переяславська рада, Жовтнева революція, громадянська війна, голодомори... Навіть порівняно недавня Вітчизняна війна: нагороди все ще шукають героїв, а героїв одного за одним скидають з п’єдесталу... Пам’ятаю, як одного разу, приїхавши в село, став свідком розправи з... портретом Жукова в присутності секретаря ЦК ЛКСМУ Юрковського. Опального маршала, який підписав історичний акт капітуляції гітлерівської Німеччини, знімали навіть із сільських стін задовго до того, як зняли всерйоз і назавжди. Пригадую, якось уже під час горбачовської перебудови, в товаристві «Знання» виступав нинішній академік і депутат Іван Курас. Уявіть собі, говорив він, як важко зараз історикам, коли ми не можемо хронологічно точно виписати навіть список керівництва республіки: одні покінчили життя самогубством, інших познімали або й розстріляли, і за ними й сліду нема... (Очевидно «щасливішу» частину саме того списку — перших секретарів ЦК партії — можна було згодом побачити в книзі В.Врублевського «Володимир Щербицький»). З тих пір багато що змінилось, а тенденція «чистити» історію всупереч правді дається взнаки. Тісно в ній чистим і нечистим. І знову-таки пригадується, що «за бугром», не тільки в Білому домі, а у будь-якому захудалому муніципалітеті на стінах можна бачити портрети всіх «вождів», розміщених саме в хронологічному порядку, а не за політичними симпатіями. І нічого — живуть. Бо ж то — їхня історія. І вони її сприймають такою, як вона була, і такою шанують. Я був свідком, як у латвійському Міністерстві закордонних справ запроваджували таку ж практику. Згодом це було зроблено й «на стінах» рідного МЗС України, де знайшлося місце й для Корнійчука. (Бажано, щоб такий, єдино моральний підхід адекватно позначився і на історико-дослідницьких працях та мемуарах, котрі зараз упевнено входять в моду.)
Перебуваючи свого часу в столичному комсомольському активі, мені доводилось на різних офіційних і громадських заходах бачити і Корнійчука, і його тодішню дружину, польку Ванду Василевську, дуже активну діячку, що відзначалась якоюсь особливою, нежіночною «комісарською» виправкою і так само жорстким специфічним (прокуреним) голосом. У роки війни вона — полковник Червоної Армії — активно працювала як ідеолог у Війську Польському. А перед визволенням Варшави їй навіть пропонували високу посаду в самій Польщі, на що прорадянська Ванда нібито сказала, що поїде тільки тоді, коли її Вітчизна стане республікою СРСР. Обласкані Москвою, обоє вони, кожний, звичайно, по-своєму, справляли враження людей, що стояли над суспільством. Проте все це не заважає мені наполягати на викладеній вище позиції: ми повинні об’єктивно, чесно оцінювати всіх тих, хто до нас, і тих, хто при нас творив чи творить нашу неоднозначну, багатовимірну та воістину багатобарвну історію — малинову, жовто-блакитну, червоно-синю і синьо-жовту. Відмовитись раз і назавжди від бібліотечних чисток, видирання сторінок із енциклопедій та підручників. Бо все це, повторюсь, — наша історія. Іншої не маємо. Інша буде штучною, як ікра з нафти.
Поки оці мої роздуми «відлежувались» у комп’ютері, я несподівано натрапив у газеті «День» (5.11.2004) на близький мені погляд Ельвіри Загурської. Віддаючи належне пам’яті прекрасного актора Театру ім. І.Франка Юрія Шумського, 50 років з дня смерті якого виповнилось цього року, вона справедливо пише:
«Минули ті часи, коли найшановнішим драматургом на теренах... колишнього СРСР був Олександр Корнійчук, а його п’єси ставились у всіх театрах. Тоді ім’я драматурга було вінценосним, а зараз на його адресу лунають далеко не позитивні вислови. Але не нам бути суддями... Прикро, що нині «не прийнято» говорити про вистави за п’єсами Корнійчука. А для Шумського, певною мірою, вони були доленосні, адже саме у ролі Гайдая із «Загибелі ескадри» актор дебютював у Театрі ім. Франка в 1934 році...»
Погоджуючись у головному, я б засумнівався в правомірності слів «не нам бути суддями» і від себе б додав: якщо ми з кожною зміною політичних уподобань будемо викидати по десятку популярних імен, ми ніколи не матимемо власного Шекспіра. Не тому, що Шекспірів не може бути багато, а тому що їх не може бути у нас.
І ще переконаний: духовним традиціям українців шкоди від п’єс «неправильного» Корнійчука, від його комедійних Галушок і Часників, було значно менше, аніж від імпортованого кіношного та телевізійного кровопускання, яким перегодовують тепер щоденно «покоління третього тисячоліття». Саме про них так співчутливо згадали мої земляки у запрошенні на ту пам’ятну зустріч, що навіяла ці роздуми.
