Тієї ночі з 2 на 3 серпня цього року, коли з миті на мить очікувалось, що Президент України таки підпише указ про припинення повноважень (або, простіше кажучи, про розпуск) Верховної Ради, глава держави, до речі, вже далеко не вперше, підніс українському суспільству сюрприз: між ним та іншими учасниками переговорів був усе ж таки знайдений компромісний варіант Універсалу національної єдності (мабуть, перший президент новітньої України назвав би його Універсалом злагоди), а керівник держави, не зволікаючи, подав кандидатуру Віктора Януковича на посаду прем’єр-міністра.
Не будемо аналізувати сам текст Універсалу. Перш за все зазначимо, що Універсал не є офіційним документом та юридично нікого й ні до чого не зобов’язує. То ж це не більше, ніж джентльменська угода, що тримається, так би мовити, на чесному слові. Яке ж те слово в кожного з підписантів?
Щиро дякую й міцно тисну руку за чесність і відвертість першому з них — керівникові Комуністичної партії та її фракції в парламенті Петру Симоненку: він не лише виголосив, а й письмово підтвердив у додатку до Універсалу, що комуністи рішуче відкидають шість пунктів цієї угоди. А пункти ці є основоположними в характеристиці внутрішньої й зовнішньої політики держави. Першим він виступив і при обговоренні кандидатури Віктора Януковича на посаду глави уряду. Про самого кандидата обмовився двома-трьома фразами, решту ж часу обливав брудом Президента України. Робимо висновок: підпис комуністів під Універсалом можна вважати чистою фікцією, й поставили вони його, найвірогідніше, в сподіванні на отримання посад не лише у Верховній Раді, а й в уряді. Не маю сумніву, що пунктуально дотримуватимуться Універсалу представники «Нашої України».
Та чи вірю в те, що з чистою совістю й так само ретельно діятимуть регіонали та соціалісти? Перепрошую, але я не настільки наївний (а, може, не настільки високоморальний), як наш Президент. Про ступінь довіри цих фракцій та комуністів до Президента й «Нашої України» вже можна судити хоча б із того, що: попри всі запевнення Президента про недопущення скасування політичної реформи, Верховна Рада приймає закон, відповідно до якого Конституційному Суду забороняється розглядати питання про конституційність (неконституційність запровадження політичної реформи); кандидатура від фракції «Нашої України» до складу Конституційного Суду пройшла лише з «другого заходу»; кілька проектів постанов, ініційованих регіоналами, не підтримувались майже всіма нашоукраїнцями; кількість посад, що отримали представники «Нашої України» в уряді, аж ніяк не свідчить про теплі партнерські стосунки.
Як же можуть розвиватися події надалі? Варіантів багато. По-перше, виходячи з вище викладеного, припускаємо, що Верховна Рада може приймати закони, які не підписуватиме Президент. Натомість вона встромлятиме палиці в колеса на шляху України до європейських та євроатлантичних структур. По- друге, 45 депутатів Верховної Ради роблять подання до Конституційного Суду з приводу конституційності (неконституційності закону про заборону КС розглядати питання про конституційність) запровадження політичної реформи. Не маю сумніву: КС визнає цей закон неконституційним. По-третє, якщо станеться саме так, то ті ж самі 45 депутатів роблять подання до цього суду з приводу конституційності чи неконституційності запровадження політичної реформи. У разі визнання КС запровадження неконституційним, чого так побоюються члени антикризової коаліції, наша країна знов стає президентською.
Нарешті, й така надзвичайно важлива обставина. На жаль, у мене під рукою немає Конституції в її останній редакції. Проте з усією відповідальністю стверджую, що там є стаття, відповідно до якої зміна системи влади може здійснюватись лише за згодою народу, тобто за умови схвалення такої зміни більшістю виборців на всенародному референдумі. Тож у мене виникає запитання до юристів: чи не є зміна системи влади в Україні (перехід від президентської країни до парламентсько-президентської) незаконним захопленням (узурпацією) влади, що є, згідно з чинним законодавством, злочином, і чи не мають ті депутати, які голосували за впровадження політичної реформи, відповідати за це перед законом?
По-четверте, не можна виключати варіант, що БЮТ збере заяви не менше 151 депутата з відмовою від своїх депутатських мандатів, чого я особисто бютівцям щиро бажаю. Тоді Президент зобов’язаний буде припинити повноваження Верховної Ради. Розумію, зараз депутати побоюються йти на такі кроки: а раптом 151 заява не набереться, тоді й результатів необхідних не досягнемо, й я залишусь поза Верховною Радою. Але ж у заяві можна зазначити: «Прошу вважати мою заяву чинною лише у випадку, якщо ідентичних моїй заяві від депутатів Верховної Ради України буде зібрано не менше 151». По-п’яте, можливий варіант, за якого «трійця» — регіонали, соціалісти та комуністи — матиме 300 або більше депутатів (не нова коаліція разом із «Нашою Україною», а саме «трійця»). Ось тоді розпочнеться найстрашніше: маючи 300 «багнетів», можна шляхом внесення зміни до Конституції знизити кількість необхідних для оголошення імпічменту Президентові голосів з 375 до 300. Тоді главі держави залишається невеликий вибір: або стати «ручним», або піти у відставку; можна домогтись того, аби Президент обирався не всенародно, а Верховною Радою; нарешті — посаду Президента можна взагалі скасувати...
І все це робити, не питаючи згоди в народу? Ті, хто більш- менш уважно слідкують за роботою Верховної Ради, добре знають, що не автор цих рядків, а саме народні обранці неодноразово висловлювали щойно наведені думки.
Я пригадую «помаранчеві» події кінця 2004 — початку 2005 рр. І дивлюсь на склад нинішнього уряду: Віктор Янукович, Микола Азаров, Анатолій Толстоухов, Дмитро Табачник, Віктор Бойко, Анатолій Клюєв... Зрозуміло, вже не повернути на посаду покійного міністра внутрішніх справ генерала Кравченка. То, може, вийде з підпілля інший генерал — Пукач? А чи не буде знову облаштовувати Київщину Анатолій Засуха й заправляти достославною ДУСею Ігор Бакай?
Співвітчизники, благаю вас дати мені відповідь на одне запитання: навіщо ми стояли на Майдані?
